Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - Страница 38

— Чого тобі? — спитав лейтенант.

— Можу я пройти до Оттли, вона кликала мене…

— Іди, — дозволив лейтенант, — іди, але без різних там штучок-дрючок.

Марта зайшла до кімнати. Через хвилину вони з Оттлою ревіли вже дуетом. Лейтенант X. скривився і хотів плюнути, але мусив ковтнути слину назад (а не вперед), тому що сходами підіймався полковник Р. Лейтенант підвівся, віддав честь і хотів щось сказати, але полковник Р. так зиркнув на нього, що X. ще раз ковтнув слину.

— Хто стріляв? — спитав полковник Р.

— Я, пане полковнику.

— Чому?

У лейтенанта X. зажижилися труси і затрусилися жижки. Чудово ж бо знав лейтенант X., що роман у полковника з Оттлою, що всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі- всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі- всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі чекають звістки про їхні заручини, що якби не остання втеча Оттли, ці заручини могли б бути і стати фактом доконаним. Думка про втечу, невигідну і для полковника, додала хоробрості лейтенантові X.

— Я виконував наказ пана генерала Д., пане полковнику.

Полковник Р. запукав до Оттли. Виглянула заплакана Марта, яка щойно закінчила прибирання.

— А, то ви пукаєте, — сказала Марта, — зачекайте-но хвильку, — і зникла за дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, на знак згоди, на знак дозволу увійти, на знак.

Коли полковник щез у кімнаті, лейтенант знову подзвонив генералові Д.

— Прибув об'єкт номер два, № 2, № 2, № 2, — тихо сказав лейтенант X.

— Хріново, — негайно зорієнтувався генерал Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. — Злий?

— Як пес.

— Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! — загорлав у срурку генерал і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. — Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб'єкт сномер сдва, са сусе ж стаки сполковник, — сгенерал СД. снахитнув сдев'ятнадцяту счарку сгорілки, — сне більшес, ас й нес меншес, не с'якийсь тамс засранийс лейтенантс. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і в разі чОго-тогО… я зараз буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!

Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.

Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. в морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже на сходах, з ненавистю дивлячись, на короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, — перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.

— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому в очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно до нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила просто в широкий лоб генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого не зрозумів.

Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коли винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто не міг собі уявити; частина громадян схилялася до думки, що це справа повстанських рук; дехто глухо говорив про змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, до якої належав і лейтенант X., мляво розпускали чутки про всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію не назовеш. Всі якось одразу забули про те, що мама Оттли була чужинкою, — саме цього не могли подарувати генералові, навіть тоді, коли вона померла; «це йому кара за те, що не хотів узяти нашу»; «якби не чужинці, повстанці ніколи б не захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот», — генералові Д. було глибоко плювати на всі ці балачки за життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, в новому генеральському мундирі, на атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п'ять орденів і сто сорок вісім медалей; незважаючи на зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже все місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями провести в останню путь… У зв'язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи до грудей вінки з траурними стрічками, на яких виднілися такі от собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна смерть зробила переворот у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцОю); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб'ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як символ сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать», — як любовно називали її в народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала пора прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сим близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона не близька? Хіба ж не рідна вона? Хто ж, як не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але де вона, до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, погано з нею… З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-ууууууу-уууууууу-ууууууууу-ууууууууу-ууууууууууу-ууууууууууууууууууууууууууууууууу уууууууууууууууууууууууу-уууууууууууууууууу ? ? ? ууууу-уууу-уууууууу-уууууууу-ууууууу-уууууу-ууууу-уууу-уууу-ууу-уу-у-уже, гірше не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину без Оттли. Вона більше нікогда в жизні… Сумно пищать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (!), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її на свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, на ключиці і на рамена, на плечі і на шиї, на хребти і на попереки, на крижі і подзвінки, на лопатки і на потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити до виходу. На вулиці домовину ставлять на гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує в напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, над тисячами голів звучать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід за своїм захисником і земляком, услід за батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна пора наступає, гримить. «Бачите, навіть природа тужить за папою нашим», — схлипуючи, раз по раз повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже до трусиків, але мужньо терплять. Навіть за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв'язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть без рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний генерал дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, разом з талонами на хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолашненькому, зоставалося робити, коли місто сімнадцять років оточене повстанцями, коли рідко яка птиця долетить до середини контрольованої ними території, не кажучи вже про гелікоптери, а про транспортні літаки ліпше забудьте зараз же і не згадуйте більше ніколи, вам же ліпше буде, ми вже давно тут усі переконалися, що найкраще — це не згадувати, не знати і не передбачати. Нікому не вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, не кажучи вже про героїн та ЛСД-25; які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружненькими хлопчиками і дівчатками від п'яти до восьмидесяти рочків; які сплять і в бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби в церквах і костьолах, — до речі, в нашому ріднесенькому місті не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі в собор катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім'ї, домкратія, до лиха все це — полетіли всі разом і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж не читав їхніх прокламацій? Ніхто і не читав, правильно, а на хріна їх читати? Сім'я — це коли ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а в нашому ріднесенькому місті ти можеш за день трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров'я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збивають літаки їхні і гелікоптери, палять-палять на майданах, біля тих обісцяних місць, де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх на хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть до нас, і пруться, і немає на них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно так писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.