Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - Страница 37

Изменить размер шрифта:

У куті стояв телевізор, а вздовж стіни — канапа; потім кімната робила різкий закрут, і там, у глибокій ніші знаходилося святе святих — ліжко Оттли, шафа з сукнями, торшер, при якому вона читала вночі, особливо ж у грозу або коли повстанці підходили дуже близько до міста, — одного разу їхня ракета потрапила в сусідній дім, де розташувався міський суд, і там розпочалася пожежа; Оттла вискочила тоді на балкон в одній нічній сорочці і довго спостерігала, як палають судові справи, заведені на винних, частіше ж безневинних людей, як метушаться солдати, гасячи пожежу, — і не спала відтак уже до ранку, збуджена вогнем і раптово відчутою можливістю втекти звідси навіки, чи, принаймні, стати жінкою.

У кімнаті пахло її парфумами і стеля була дуже високою. Оттла годинами просиджувала перед трьома маминими дзеркалами, вперше відчуваючи смак губної помади, пружну хвилястість вій, густих і довжелезних, наче з хутра небаченого дорогоцінного звіра, хвилюючу незбагненну чистоту гладенької шкіри під уперше виголеними пахвами, якусь небесну прохолоду, що йшла звідти, і звідси, і звідти теж, вимучуючи своєю лагідністю й вимогливістю, пестливою жорстокістю і невдоволеністю. Вже всоте Оттла безтямно проводила гребінцем по своїх золотих, шовковистих і довжелезних косах; пила каву; говорила по телефону; слухала музику і знову поверталася до дзеркал, виснажена цим своїм відображенням, вічно одним і тим самим, незрозумілим вічно і закличним вічно. Вона навмання брала книжку з шафи, навмання розгортала її і читала там таке:

Венецьке сонце золотом постане
в моїм волоссі; здійсненням чудовим
альхемії всієї. Пишні брови
мої — ти бачиш їх — вони мостами
злинають над загрозою німою
очей — з ляґунами таємним пливом
поєднаних; тож море в них мінливо
хвилює сплеском припливу й одбою.
Хто зрів мене, той псові заздрить мому,
що ось його, спочивши на хвилину,
рука, якої жар не звуглить жаден,
ніщо не зранить, озлобленна гладить —
І хлопці, гордощі старого дому,
від уст моїх, як від отрути гинуть.[4]

Оттла думала про полковника Р. З ним вона танцювала кілька останніх разів, і він теж належав до дуже старого й шанованого в місті роду, і був бездітним вдівцем, і був таким якимсь справжнім у цій своїй новій полковницькій формі, і такий владний, і Оттла, відчуваючи, що очі її наповнюються слізьми, падала долілиць на килим, і кусала губи, і вмовляла себе не плакати, інакше, Оттлонько, прахом підуть усі твої викручування перед дзеркалами, а до вечора залишилося півгодини, він за тобою заїде, він же пообіцяв, — і вона пестила килим, м'який, добродушний килим, і тільки хлипала, але не плакала, жодної сльози, — ось вам усім, ясно?

Саме в цій кімнаті Оттлу вирвало в ненависні лейтенантові окуляри; вся кімната стояла поруч, готова захистити її, якби цей ідіот спробував щось зробити; насторожилася люстра, щомиті готова впасти на його порожній чакан з гівном замість мізків; заворушився килим, готовий скрутитися як той пітон і задушити гнилого очкарика в добродушних обіймах; і Юкіо Місіма прочинив дверцята книжкової шафи, щомиті готовий вискочити звідтам і вгородити чесного самурайського ножа в підлу лейтенантську спину; але мерзенний лейтенант занюхав цю зусебічну загрозу і, не сказавши жодного «мур-мур», вийшов з ворожої кімнати; солдати нерішуче топталися біля канапи. Пола Оттлиного халатика загорнулася і вони не могли відвести очей від голого засмаглого стегна, міцного і пружного; вони стали жабками, а стегно — удавом, ще б мить — і вони стрибнули в роззявлену пащу, але Оттла відчула це, застогнала і сказала: «Ідіть к чорту, і покличте сюди Марту, хай принесе води, хай багато води принесе, відро»; «йосць, йосць», — закивали головами жабки, не до речі віддаючи їй честь, задкуючи до дверей, усе ще не вірячи в своє спасіння.

Вони вийшли і щільно причинили двері. Оттла залишилася наодинці зі своєю кімнатою. «Бачиш, — пошепки озвалася вона до книжкової шафи, — бачиш, що робиться?» Хотілося плакати, але дуже, дуже боліла голова. Оттла подивилася на свою жовту спідницю і таки заплакала.

3. Лейтенант

Лейтенант X. пішов до кльозету, довго відмиваючись там і чистячи кітель. Повернувшись на бойовий пост, він подзвонив генералові Д.

— Пане генерале, об'єкт зробив першу спробу.

— Що ти верзеш? — не зрозумів генерал.

— Першу спробу зробив об'єкт, пане генерале.

— Який, у вагіни, об'єкт? Хто він?

— Вона об'єкт, який зробив першу спробу, пане генерале.

— Ти п'яний? — розсердився генерал.

— Смію доповісти панові генералові, що я завжди тверезий.

— Ну то й що з цього? Дурний, значить. Знайшов чим хвалитися. Хто ти, в такому разі?

— Пане генерале, я є лейтенант X., який веде спостереження за об'єктом О., який зробив першу спробу, який є яка, яку ви нині вранці наказали мені, лейтенантові X., який є який, охороняти від виходу за межі штабу округи.

— Здуріти можна, — сказав генерал Д. і перехилив чарку горілки. — Ну й забембав ти мене. То ти лейтенант X.?

— Так йосць, пане генерале.

— А звідки ти знаєш номер мого телефону?..

— ?і

— … і чого тобі від мене треба?

— Згідно з вашим наказом пане генерале доповідаю, що об'єкт О. зробив першу спробу покинути приміщення штабу округи.

— А, це ти про Оттлу? — здогадався генерал, стьобнувши другу чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале.

— Ну то й що?

— Вонахотілавийтипанегенерале.

— Хотіла вийти? — перепитав генерал, нахитнувши третю чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале, — лейтенант X. дістав хустинку і витер спітніле чоло.

— Вийти, значицця, хотіли. Хотіло. Ілот. Оліт. Літо. «Відклади свої справи до літа, не відвідуй до літа Лоліту…» Переможець. Неборак. Оттла — од тла до тла. Як не приведуть мені корову до страти, то буде великий порядок на фронті трудових звершень і суничні галявини навіки заростуть маріхуаною…

Лейтенант X. поштиво слухав.

Генерал Д. смиконув четверту чарку горілки.

— Алло! — сказав генерал Д.

— Слухаю, пане генерале.

— МєждугорОдня?

— ТоєлейтенантХпанегенерале.

— Який лейтенант? Звідки ти взявся на мою голову з самого ранку? Ще мені тої гризоти бракувало! Ніц не розумію, — стенув плечима генерал Д., і вклав п'яту чарку горілки. — Чого тобі треба від мене? Квартиру? Нема квартир, кончились. Машину? Нема машин, кончились. Худоба моя родная, де тільки вони таких корівочок беруть, а я ж босенький та по кізячках, та по тепленьких… Слухай, ти часом не той лейтенант, якого я вранці поставив Оттлу стерегти? — спитав генерал і випив шосту чарку горілки.

— Так йосць! — майже зрадів лейтенант X.

— Ага, он воно що. І як вона? Не пробувала вийти?

— Вона хотіла вийти, пане генерале. Я змушений був стріляти. Вона злякалася і втратила свідомість або, коротше, знепритомніла. Разом з солдатами ми занесли її назад. Вона прийшла до тями і обблювала мене. Тепер лежить ціхо.

— Добре, — сказав генерал Д. — Вона спробує через балкон, а там унизу її вже чекають. Хе-хе. Хі-хі. Ха-ха. Хо-хо. Ху-ху не хо-хо? Продовжуй спостереження, герой. В разі чого — дзвони. Представлю к наградє. Номер телефону знаєш?

— Так йосць, знаю, пане генерале, вона спокушала мене.

— Знайшла кого спокушати, — сказав генерал, поклав рурку і перехилив сьому чарку горілки.

Лейтенант X. поглянув на Марту, яка стояла перед його столом, не випускаючи з рук відро води.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com