Дорога - Страница 9

- Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.

- Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

- А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.

- І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того ро­сту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.

- Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.

- А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.

- Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.

- Вимий збанок та й сип борщу.

- Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.

- Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...

Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

- Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

- Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок...

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.

- Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, [19] заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зі­щу­лений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

- На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.

- А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

- А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

- А ти чий, такий чемний?

- Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте...

- Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обід?

- Татові несу на лан, коло ставу.

- Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід.

Пішли разом.

- А хто обід варив?

- Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

- Та не слаба мама?

- Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю...

- Ото, ти робітник!

- Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш [20] знаю цілий...

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замо­вк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.

Три дні опісля.

Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накрише­ними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложе­на зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

- Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Ва­силихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.

- Семенку, не переломи дитини.

- Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?

- Не хочу.

- Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...

Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.

- Тато рано в хоромах [21] також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли.

Взяв дитину й вийшов...

- Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.

- Я не дам та й татові буду казати.

- Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.

- Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.

- Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...

- Їжте булку...

- Співай дитині, хай не плаче...

Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обте­рла долонею сухі губи і заспівала.

У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...

Спереду обдертий хлопчик, з біленьким коміром під ши­єю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть труну. На її вічку білий тоненький хрестик, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір'ях кам'яничних. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.

За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів'ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.

Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.

Одна жінка плаче, а друга їй каже:

- Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно в тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав усякі камінчики. Курятко біля квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кожного дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі кришки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала...

Жінка плаче дальше.

- Осінь, осінь його доконала, сирий люфт [22] і студень. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він уже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли...

Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.

- Але він умер, мабуть, від тої канапи, що на ній лежав. Ві­дки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як домовина з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла б або порубала, ні, я б її в хаті не тримала!