Дорога - Страница 4
Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить,- обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:
- Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцької, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати. Перше слово пана буде:
- Ти, відай, злодій?
- Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.
- Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?
- Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.
- То-с, певне, пияк?
- Яз горівков собі не заходжу, бо нема відки.
- Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!
- Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!
- Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у кременалі, та там тебе розуму навчили.
- А най мене бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.
- А нащо ж ти стілько дітей натеребив?
- То бог, пане, дає діти.
- То піп тебе такого навчив?
- Яз попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.
- То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?
- Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси...
Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.
- Вони тими стежками ходе тобі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.
Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.
- З оцего фоста мав би якись грейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?
Він оглянувся по хатах.
- Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?
Його думки розліталися на всі боки.
- Весна така красна, така красна, що раз!
Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:
- Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!
Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.
- Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...
Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.
Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.
ПАЛІЙ
Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав,- не обідав, а давився кожним куснем… Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
- Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер.
Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти - та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж йому очі вилазили.
- А ви чого, Федоре, надходили?
- Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
- А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчилася, Федоре.
- Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
- Це не! Сегодні задурно нема їсти, сегодні і за роботу не варт дати їсти, така та робота! А казав-єм вам: найміть у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.
- Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора.
- Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож валєтиси. Бідні люди такі настали, що лиш аби раз на день їв, але аби нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так їм бог благословить.
Сегодні би у вужевку скрутитиси, аби щось мати… Та тих два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось відтрутите, але більше не приходіть і не бануйте, бо не дам. Самі видите, що ваша робота ніпочому.
- Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?!
- Дівайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида або в пана - там робота легша.
- Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити?
- Задурно-сте мені не робили.
- От, бувайте здорові.
І Федір вийшов з хати.
- Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що ціпа в руках не годно удержати, та й ще воно кокошитьси! Іди на зломану голову, гадає, що я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати а не переставав шептати:
- А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я її проданцував, ци я її пропив? Таже вся вона сіла в тебе, на твоїм подвір'ю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечора і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало йому ніби образи на віконці, ніби привиди у повітрі.
Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице…
…То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами об підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожна по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..