Дорога - Страница 13

- Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Ма­ксим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожу­сі.

- Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

- Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

- Я не вступлюси з хати!

- То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.

- Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

- Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров'є, чоловіче, я до тебе нап'юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

- Не хочу.

- Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

- Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі ві­щу­вали йому згубу.

- То давай, най п'ю, але п'єть порцій нараз.

- Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

- Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

- Я зі світа.

- А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б'єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба тве­рдо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана рі­хтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре ві­дразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, ко­рчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже...

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

- Ну, до якої віри пристаєш?

- То, ґаздо, таке, що як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

- Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

- А заки вб'єте, то дайте ще горівки, най нап'юси, аби-м не знав, коли і як.

- Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п'ять келишків.

- Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

- Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не ко­нтетні, ти по п'єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

- Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо, закусю­ймо...

- Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку,- сказав злодій до Максима.

- Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

- Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!

- А що ж?

- Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом...

- Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...

- Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.

- Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

- Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

- Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...

Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

- Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.

- Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.

- Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п'яний, бігме, ні, але я так хочу...

- Тихо, мой, не жвинди , не підходи подалеки, бо як угатю - та й не дриґнеш!

- Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голо­ві, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.

- Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти...

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

- Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап'юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво...

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

- Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.

- Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь,- сказав Михайло.

- Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре...

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

- Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

- Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

- Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

- Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазу­хи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

- Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі,- кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п'яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував со­бі, що він мав щось робити.

- Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобця; гай, забирайтеси.

- Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду...

- Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

- Та я то кажу, що я не до него, я...

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

- Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего...

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

- А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

- Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

- Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на нього, як голодні вовки.

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто сто­їть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина, вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть коме-діянтська буда; які­сь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії ви­шкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо смі­ху. До блазника виходить деревляна дівчина і обійма­є­ть­ся з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха дере­ві­ють , що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.