Дорога - Страница 12

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть ро­зум, і очі, і руки. В саме полуднє прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише відмотав воловід від ясел та й заліз у кошницю. То так спокійна мені було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить, і все знав, як треба за­шнурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер ме­ні, богу дякувати, відійшло, і такий я рад, рад...

Басараби як би поснули у дубовім сні.

- Гріхи, люди, гріхи, треба бога просити.

- Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, то вона розум відбирає, як заслабне.

- Ей, що докторі знають!..

- Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? - сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.

- Та вийдіть за Миколаєм, кажу... Де він пішов?

Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.

- Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику...

По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпада­є­ть­ся на мацінькі крапельки один голос, осінній сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, ту­ж­лива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зі­в'я­лими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.

На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежи­ть також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі.

Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз по раз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.

Свариться зі своєю смертю.

- Мені тебе не треба,- пищить він до сонця,- не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мені треба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мені пі­шли її, бо забула, сука, за діда...

- Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола - я контетний.

- А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене - пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями...

- Аді, руки,- підоймає руку близько до очей,- ну, з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полата­єш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з'їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати...

- А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію - я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зло-ману голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.

На озимині з'являються кури і пасуть.

- А-уш, бо піб'ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір'ю?

Встає, спирається на палицю і йде на озимину.

- Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дівка, свєто є - то вбереси, будний день - то вона по-будному вбрана, а все дівочить - відколи світа та сонця.

Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мо­в­чить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям...

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

- Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

- Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

- Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:

- Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.

- Ти б'єш, та й я буду, ану, хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на зе­млю. З ніг сикнула кров.

- Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

- Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

- Дай мені води, ґаздо.

- Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!

Довга мовчанка.

- Ти, виджу, моцний, ґаздо.

- Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.

- А натуру маєш мнєку?

- Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

- То я маю вже тут загибати?

- Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...

І знов тиша запанувала в низькій хаті.

- Затамуй собі кров.

- Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.

- Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.

- А бога не меш боятиси?

- А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

- Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

- Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

- А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.

- Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

- То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

- Вже йдуть.

- Славайсу.

- Навіки слава.

- У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

- Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

- Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

- Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

- Та то оце він на землі?

- Він.

- Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

- Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

- Та чому не берете і єго за стіл?

- Каже, що не може встати.

- То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

- То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

- Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

- Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.