Дохла риба - Страница 3

Хазяїн поманив дівчину, і та пішла доріжкою до його дому. Тим часом він зійшов сходами їй назустріч.

– День добрий, – сказав хазяїн. – Я хотів би перцю.

– Скільки зернят? – облудно посміхнулася дівчина.

Вона його терпіти не могла.

Її чорні коси й матова шкіра подіяли на хазяїна, як склянка холодної води, зненацька вилита в матню (а це, повірте, дуже гостре відчуття!).

– Підніміться сходами, і я скажу вам скільки.

– А ви стоятимете внизу і заглядатимете мені під спідницю. Ото й уся торгівля, чи не так?

– Атож, – пустивши слину, визнав хазяїн і простяг до неї руки.

– Спочатку заплатіть за перець, – відказала дівчина.

– Скільки? – запитав хазяїн.

– По сто франків за зернятко. Одне можете покуштувати.

– А підніметеся сходами? – промурмотів хазяїн. – Я дам вам занзибарських марок.

– Вчора брат приніс додому аж три таких, – солодкаво посміхнулася продавщиця. – Покуштуйте ось перчинку.

Вона простягла хазяїнові зерня, і той зовсім не помітив, що то отруйне зерня гвоздики. І гадки про те не маючи, він вкинув його до рота й проковтнув.

А продавщиця перцю пішла геть.

– Куди? – отетерів хазяїн. – А сходи?

– Ах, ах, ах! – в’їдливо відказала дівчина.

Тим часом на хазяїна подіяла сильна отрута, і він забігав довкруги будинку. Продавщиця перцю дивилася на нього, спершись на хвіртку.

Коли хазяїн утретє оббігав будинок, вона піднесла руку, аби привернути його увагу, і зачекала, коли він знову гляне в її бік.

На четвертому колі саме так і сталося, хоча хазяїн бігав щораз швидше. Тоді вона задерла плісировану спідницю й навіть здалеку побачила, як його обличчя стало спершу темно-синім, потім чорним, а далі налилося кров’ю. Не в змозі відірвати очі від того, що показувала йому дівчина, хазяїн перечепився через поливний шланг, яким послуговувався, щоб топити пацюків, і бебехнув обличчям на каменюку, що вгрузла йому саме проміж вилиць – в носа й щелепи. Його ноги все ще смикалися, шкрябаючи землю й риючи два рівчаки; черевики протиралися дедалі більше, і в рівчаках з’явилися сліди грубих пальців, що силкувались утримати на ногах шкарпетки.

Продавщиця хряснула хвірткою і пішла далі, глузливо майнувши китицею шапочки.

Помічник марно намагався відчинити вагонні двері. У потязі нічим було дихати, стояла задуха, і, виходячи з вагонів, пасажири ловили нежить. Воно й не дивно: машиністів брат мав з цього зиск – торгував носовичками.

Помічник цілий день тяжко працював, і, хоч здобув геть мізерний вилов, серце йому розпирала радість: він надумав сьогодні вбити хазяїна. Нарешті йому пощастило розсунути стулки дверей, торсаючи їх угору-вниз, – він здогадався, що начальник у форменому кашкеті, щоб зробити йому капость, поставив їх боком. Радий, що зумів не вклепатись у халепу, помічник легко вискочив на перон і пошпортався в кишені. Він зразу намацав шматок гофрованого картону, що його мав показати контролерові, і, не барячись, попростував до виходу, де знову стояв чоловічок, у якому він упізнав учорашнього залізничника.

– Мій квиток підроблений... – промовив помічник.

– Он як! – сказав той. – Покажіть...

Помічник простяг квитка, службовець узяв і почав так пильно його розглядати, аж кашкет зсунувся й наліз на вуха.

– Ловко підроблено, – зауважив контролер.

– Авжеж, за винятком того, що він з картону, а не з дерева.

– Хіба? – здивовано мугикнув чоловічок. – Зроду не повірив би, що він не з дерева... звісно, якби не знав, що він з картону.

– І, уявіть собі, хазяїн дав мені його за справжній, – мовив помічник.

– Справжній коштує всього дванадцять франків, – відказав контролер. – За ці він платись набагато більше.

– Скільки ж? – поцікавився помічник.

– Я вам дам за нього тридцять франків, – сказав службовець і шаснув рукою до кишені. Він зробив це таким звичним жестом, що в помічника виникла підозра, чи не має той порочних звичок. Та чоловічок лише витяг три десятифранкові купюри якогось дивного брунатного відтінку.

– Тримайте, – сказав він.

– Вони, звісно, фальшиві? – запитав помічник.

– Хіба я можу дати справжні за підроблений квиток? Подумайте самі, – відказав залізничник.

– Ні, але квитка я залишу собі, – уперто сказав помічник.

Він замахнувся й сухорлявим кулаком зчесав усю шкіру з правої вилиці службовця. А той виструнчився, взяв під козирок і, падаючи, вдарився ліктем об цементний перон, вимощений шестикутниками, що засвітились у тому місці фосфоричним світлом.

Помічник переступив через його тіло й пішов далі. Сповнений гарячої, ясної радості життя, він швидко брався стежкою вгору. Дорогою він одстебнув сачка й, чіпляючись ним за залізні стовпчики, на яких трималася металева сітка понад крутосхилом, легко підіймався, минаючи розкидане по стежці гостре каміння. Незабаром порвана сітка сачка відірвалася від кільця і полетіла геть. Це дротяне кільце він тепер накине на шию свого хазяїна.

Помічник дуже швидко дістався хвіртки і без пересторог штовхнув її рукою. Він чекав, що його знову вдарить струмом, і це ще дужче розлютить його, але нічого не відчув і зупинився. Перед сходами тераси щось ледь ворушилося. Він побіг доріжкою. Попри холод, його шкіра порожевіла, і він чув дух свого брудного тіла, від якого тхнуло прілою соломою і прусаками.

Він напружив ниточки своїх кволих м’язів, і його пальці судомно стиснули бамбукове держално сачка, а в голові майнуло, що хазяїн, певне, когось убив.

Упізнавши темний костюм і накрохмалений комірець, помічник отетеріло зупинився. Обличчя хазяїна перетворилося на чорно-сіру масу, хоч ноги все ще смикалися в двох глибоких, вишкрябаних ними ж таки рівчаках.

Помічника опанував глухий нестерпний розпач, його тіпала лють, жадоба все трощити й нищити. Приголомшений побаченим, він занепокоєно оглянувся. Він же готувався вихлюпнути все, що накипіло на душі. Він мусив це зробити.

– Навіщо ти це влаштував, свиня?

«Свиня» в байдужому повітрі прозвучало слабко і непереконливо.

– Свиня! Сволота! Паскудник! Лайно! Брудний паскудник! Злодюга! Падло! Паскуда!

Але хазяїн не відповідав, і з очей помічника порснули сльози. Він схопив бамбукове держално від сачка і застромив хазяїнові в спину.

– Відповідай, старий паскуднику! Ти дав мені фальшивого квитка!

Він наважив на держално всім тілом, і воно вгрузло у роз’їдену отрутою плоть. Помічник повернув бамбуковим держалном, як стрижнем гіроскопа, щоб вичавити з тіла черв’яків.

– Підроблений квиток, солом’яна підстилка з прусаками, відібрані у мене тридцять франків!..Я хочу їсти! Де мої зароблені сьогодні п’ятдесят франків?

Хазяїн уже сливе не ворушився, а черви не вилазили.

– Я хотів убити тебе, паскудо. Я повинен був тебе убити, а ти вже мертвий, стерво! Де мої п’ятдесят франків, га?

Помічник висмикнув держално з рани, почав гамселити ним по обвугленому черепу, і той розпався на шматки, як перепечена шкуринка хліба. Там, де була хазяїнова голова, не лишилося нічого. Тіло кінчалося на комірці

Помічник зрештою перестав тремтіти.

– Ти волів сам піти на той світ? Хай так. Але я мушу когось убити.

Він сів на землю й знову заплакав, як напередодні, і тут, аби полащитись, майже нечутною ступою підбігло його звірятко. Помічник заплющив очі. Він відчув на щоці лагідний пестливий дотик і стиснув пальцями тендітну шию. Звірятко не робило жодних спроб пручатися, і коли його ніжний дотик став холодним, помічник збагнув, що задушив його. Він підвівся, спотикаючись, побрів доріжкою і вийшов на шлях; навмання повернув праворуч, а його хазяїн закляк навіки.

Помічник побачив просто себе великий став, де водилися голубі марки. Сутеніло, і вода аж вдалину світилась таємничим мерехтінням. Став був мілкий, і в ньому сотнями кишіли марки, але вони плодилися тут цілий рік, тому великої ціни не мали.