Doc 1 - Страница 8
– Дякую, – подякував я за Купера. – Давно мріяв почитати.
Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?
Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять – радіоприймач, у п’ятнадцять – господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз – акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.
Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом – такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують – вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.
Нудно.
– Як школа? – типове питання за святковим столом.
– Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.
– Сумуватимеш?
– Ага, – що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?
– Екзамени тепер?
– Ну да. П’ять штук.
– А які?
Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.
– Та там… – відмахнувся я.
Інше типове питання:
– А дівчина в тебе є?
– Да, – що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?
У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.
– А що за дівчина?
– Все, як у людей, – просторово відповів я.
Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.
– Ну так, – пояснив я, – сіські, піська, все нормально.
Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.
– Ну так, це теж не остання річ! – перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.
– Ну да, – сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді – я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). – Покине скоро пташечка родинне гніздечко.
Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.
Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.
– О, вітають! – прокоментувала бабуся.
– Ага, – між іншим відповів на її коментар я. – Алєу, – звернувся вже до ще невідомо кого.
– Привіт.
Варя.
– Привіт.
– Ну, то коли ти будеш?
– За півгодини.
– Чекаємо.
Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.
– Так, звичайно! Молодий організм! – сказала якась тьотя.
– Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, – сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.
– Не затримуйся! – попросила мама.
Ага, звичайно!
– Мене сьогодні не буде, – гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.
Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.
Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.
– З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, – сміялася Маша, – але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.
Принаймні їй хотілося у це вірити.
Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його – дівчата не могли цього не помітити – якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.
– Здався не здався, а щось між вами відбувається, – відказувала Маша.
– Те саме, що і між вами! – бурчала Варя.
«Не те саме», – думала Маша.
Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його – з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…
Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки – тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так – слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення – у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички – вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.