Doc 1 - Страница 7
– Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.
– Звичайно, заходь, – навіть зраділа Маша. – Коли хочеш зайти?
– Сьогодні.
– Е-е-е…
Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду – сміливості.
– Добре, я зрозумів.
– Давай завтра?
– Подивимось, – буркнув я й кинув слухавку.
«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» – подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.
– Да.
– Шо да? – це була Маша.
– Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.
– Придурок! – крикнула Маша й повісила слухавку.
Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!
Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.
І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.
Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.
– Да.
– Привіт. Це Варя.
Серце зупинилося, і я кинув слухавку.
Навіщо?
За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.
– Варя? – підняв я слухавку. – Щось зірвалося.
– Дюша, нафіга ти вийобуєшся?
– Тобто?
– Скажи, нафіга ти вийобуєшся?
– Все нормально, не хвилюйся.
– Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.
Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.
– Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? – продовжувала Варя. – Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…
– Та мені якось пофіг…
– Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, – нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.
– Не розумію.
– Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.
– Завтра не прийду.
– Чому? – в її голосі я відчув нотки розчарування.
– Я ніколи не прийду.
– Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?
– Здогадуюсь.
Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.
– Що тобі потрібно?
– Щоб ти прийшов завтра.
– У мене завтра гості.
– Після гостей.
– Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, – проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!
– От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, – ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.
– Добре, – вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.
– Ти посміхаєшся?
– Ні, – збрехав я.
– Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?
– Сім-вісім.
– Добре. Цілую.
І вона дала відбій.
Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.
Почалося.
Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.
Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.
– Ти.
– Ні, ти.
– Чому завжди я?
Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.
– Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.
– А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.
– Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.
– Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.
– Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.
Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.
Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.
– Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.
– Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.
У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».
Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.
Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?
На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.
Останній дзвоник.
– Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?
– Ага, принесу.
Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.
– Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.
Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.
– Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? – хтось.
– Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.
– Погано, що пасував.
– Мені не потрібна алгебра.
– Анрійчику, в житті все може знадобитися.
– Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.
– Ох, Дюша, Дюша.
Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.
Нудно.
Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, – невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?