Doc 1 - Страница 4

– Пошукайте, – благально промовив я. – Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

– Беж? – якось байдуже запитала вона.

– Ага, – ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

– Поміняю на білий, – так само байдуже сказала вона. – Скільки вам?

– Ну так, – неоднозначно сказав я.

– Сто мілілітрів підійде?

– О, цього буде достатньо, – посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати – батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

– Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

– Ей! – закричав я. – А квартира?

– Приватний сектор. – Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» – подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір – з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

– Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках – прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

– Не роззувайся.

Я роззувся.

– Кажу ж, не роззувайся.

– Звичка.

– Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

– Як тебе звати? – пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

– Дюша. Андрій тобто.

– Маша, – так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

– Нормальок, – ледь чутно промовив я.

– Це Дюша, – представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини – одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця – бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.

– І чого ж оце нам так смішно? – не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.

– Та ну, – почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. – Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я – Сергій. Можна просто Боб.

– Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

– Слухай, а він у тебе драчун! – звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

– Сам ти дрочун! – стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. – Де мій беж? – звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

– Дякую, – сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

– Слухай, а чого ти такий агресивний? – запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

– Мене Варварою звати, – сказала вона ще м’якше.

– Дюша, – сухо вистрілив я.

– Як-як? – розсміялася вона.

– Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

– Йдемо на примирення? – зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

– А я з вами і не сварився, – процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

– Але все ж таки, – ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.