Doc 1 - Страница 3

Я почав курити та серйозно цікавитися літературою майже одночасно. Це був липень дев’яносто п’ятого року. Що відбувалося в той час у державі, я не пам’ятаю, я ніколи не цікавився нічим, крім власної персони, і мені багато дорікали за це. Звичайно, я закохувався, мене починали цікавити дівчата, але недовго, інтерес до них згасав швидше, ніж я встигав кінчати в туалеті, уявляючи їхні оголені ікри та груди. Тому кінчав я без великого ентузіазму. Життя протікало повільно. В мене були якісь друзі, нічого особливого, але часом вони мене сторонилися, казали, що я злий. Так і казали:

– Ти злий, Дюш! Ти дуже злий.

Хоча з іншого боку, я користувався неабияким авторитетом серед них. Мене поважали хоча б за інтелект та ерудицію, за вміння не боятися складних ситуацій та за те, що я хоч і не дуже добре, але таки грав на піаніно. Серед усіх цих друзів, телепнів та невігласів я краще за всіх знав англійську, іноді, приколу заради (для них то був такий прикол), зачитував напам’ять вірші Ахматової та Пастернака. Ну, тоді я ще любив поезію і Ахматової, і Пастернака. Коли я гіпертеатрально розтягував голосні та робив акценти в кінці кожного рядка, мої друзі, напівдебіли та квазікретини, гучно реготали та чомусь відригували. Пізніше я зробив висновки, що насправді та поезія торкала найглибші струни їхніх душ, але в них спрацьовувала захисна реакція, і вони починали все те хаїти. Пацани ж бо не плачуть.

Чомусь вони завжди думали, що я читаю тільки поезію, коли насправді кожної ночі проковтувався черговий роман з багатомільйоннотомної домашньої бібліотеки.

Я мріяв стати письменником і написати книжку про те, як я ненавиджу суспільство та систему. Я хотів написати легкий та пронизливий роман. І бажано, щоб герой був один, чимось схожий на мене, самотній та безнадійно геніальний. Проте писав лише вірші, погано римовані рядки. Та й проблематика, яка висвітлювалася в моїй поезії, була досить сумнівна: неіснуюче кохання, природа, самотність. Звичайно, у тринадцять-чотирнадцять писати про щось інше не уявляється можливим. Написати хоча б один вірш про ненависть я не наважувався.

Все це відгонило мастурбацією.

Я мріяв про безладне злягання з малолітніми грудастими шлюхами з 8-Б та про тотальне винищення людства. А отримував безладний саморозвиток та тотальне, майже блюзнірське винищення продуктів харчування.

Мене не розумів ніхто. До певного часу. Але до цього я ще повернуся.

А потім у моєму житті настав, нехай як це не пафосно звучить, переломний момент. Тобто до цього часу життя та навколишній світ були розфарбовані у чорні та білі кольори. Часом до них домішувалися якісь інші, але дуже рідко, і переважно чисті – червоний, жовтий, синій.

Коли я з нею познайомився, я одразу викреслив зі свого життя всі заперечення, всі заперечення заперечення і навіть заперечення заперечення заперечення.

Мені було шістнадцять. Їй – двадцять два. Я закінчував школу, і в мене була така дивна, трохи нав’язлива ідея стати художником. Я ніколи не вмів працювати ані з олівцем, ані з фарбами. Але я вирішив, що своєю мазнею зможу висловити свій внутрішній бунт, показати цьому клятому світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним – діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») – а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше – не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй – двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім – інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони – солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони – рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони – Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому – для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

– Світлішої точно немає? – з надією питав я.

– Всю світлу ти ще минулого разу забрав, – винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.