Дияволи з "Веселого пекла" - Страница 61

Ще здалеку вони побачили натовп біля бібліотечної брами. На щастя, йшов дощ, і Бонне підняв комір плаща, загороджуючись від фотоспалахів. Один з найнахабніших репортерів спробував прослизнути до приміщення між ним і Кнолем, та поліцейський в останній момент витяг його за комір.

У кімнаті Ціммера на них чекала енергійного вигляду людина.

— Інспектор кримінальної поліції Барц, — відрекомендував його Кноль.

Інспектор не любив марнувати час.

— Годину тому нам подзвонив один із співробітників бібліотеки, — почав складати рапорт. — Щодня рівно о восьмій хранитель рукописів і першодруків Ціммер відчиняв їм двері, та цього ранку вони знайшли браму замкнутою. Почали грюкати, але дарма. Через двадцять хвилин подзвонили нам. Довелося зламати замок. В одній з підвальних кімнат замка ми знайшли розкритий тайник, обладнаний під підлогою. В кімнаті бібліотекаря сліди поспішного від'їзду. Помічник Ціммера гер Шварц — він чекає в сусідній кімнаті, — свідчить, що його шеф був людина надзвичайно пунктуальна і акуратна, навіть до педантичності. З усього цього можна зробити висновок, що Ціммер, який працював тут уже багато років, знайшов тайник, увійшов з кимось у злочинну змову — один він за ніч не міг розбити тайник — і вивіз те, що було замуровано в підвалі.

Бонне подякував інспекторові. Попросив:

— Покажіть мені, будь ласка, все це.

Вони спустились у підвал, і комісар довго стояв на порозі кімнати, розглядаючи розбиту підлогу.

— Відбитки пальців? — запитав у інспектора Барца.

— Тут не знайдено. Ми вже обстежили кімнату бібліотекаря, і все, що знайшли, відправили до лабораторії.

Комісар кивнув і боком прослизнув до кімнати. Присів над розбитою підлогою, покликав Кноля. Підняв уламок цементу, що валявся поруч, показав на слід від контейнера.

— Все було зроблено із знанням справи. Свинцеві контейнери закладені цеглою і залиті цементом. Над усім цим звичайна дерев'яна підлога. Сто років шукай — не знайдеш.

— Але ж знайшли, — заперечив Кноль.

Бонне промимрив у відповідь щось невиразне. Витяг складаний метр, почав міряти слід від контейнера.

— Визначаєте розмір ящиків? — здогадався Кноль.

— На моєму місці ви б зробили те ж саме, — задоволено похитав головою Бонне. Він довго лазив по підлозі, розглядаючи мало не кожен уламок цегли. Нарешті струсив порох із брюк, констатував:

— Тепер мені хотілось би оглянути коридор. — Попросив інспектора Барца: — Там темнувато, чи не могли б ви посилити освітлення?

— Хвилинку, — відповів той. — Маємо рефлектори.

— Тільки обережно, — заблагав Бонне, — не затопчіть слідів!

— Мої люди знають справу! — кинув інспектор з гідністю.

Через кілька хвилин у коридорі спалахнули рефлектори. Бонне уважно, метр за метром, розглядав підлогу й стіни, мало не повзаючи по кам'яних плитах. Кілька разів задоволено хмикав. На сходах щось привернуло його увагу. Попросив спрямувати туди промінь, став на коліна і ледь не обнюхав камінь. Витяг ніж, щось акуратно зняв із приступки і загорнув у папірець. Піднявшись сходами, знову присів і почав збирати якесь сміття на долоню, підсвистуючи од задоволення. Загорнув знайдене у папірець, попросив Кноля:

— Запитайте в того… ну, помічника Ціммера, чи не носив його шеф окуляри?

Інспектор повернувся, коли Бонне, стоячи на колінах, розглядав підлогу.

— Каже, що Ціммер мав чудовий зір.

— Ага… — Бонне буцімто пропустив це повідомлення повз вуха. — Гляньте-но сюди, інспекторе.

Кноль опустився на коліна.

— Сліди металу… — помацав пальцем, — свинцю. Від ящика?

— Так, — Бонне тихо засміявся, — від ящика із золотом.

— Ви вважаєте, що в тайнику було золото?

— Упевнений. Можливо, платина. Але я читав, що есесівці вивозили до «Альпійської фортеці» золото у злитках.

— У свинцевих контейнерах могли бути папери… важливі документи чи фальшиві гроші… Вони це також вивозили.

— Ну, який би дурень замуровував фальшиві гроші!

— А документи?

— Ми знаємо з вами розмір ящиків, котрі зберігалися у тайнику. Коли б у них були папери, навіть старий бібліотекар без особливого напруження дотягнув би їх до виходу. Я обстежив підлогу. Вона вся у свинцевих плямах. Вони ставили ящики й перепочивали. Отже…

— Контейнери дуже важкі?

— В них було золото. Жодний дурень не обладнував би тайник для ящиків із чавуном.

— Чекайте… — Кноль почав щось підраховувати, втупившись у стелю, беззвучно ворушив губами. Нарешті мовив: — Там було п'ять ящиків. Це ми встановили точно. Якщо відкинути вагу контейнерів, то кожен з них вміщав не менше, ніж по сто кілограмів золота.

— Отож, півтонни!

— Боже мій, — схопився за голову Кноль. — П'ятсот кілограмів золота! Приблизно сімнадцять мільйонів шилінгів!

— А тепер я хочу глянути на кімнату Ціммера, — не підтримав його ентузіазму комісар. — І поговорити з гером Шварцом.

Він примостився в кріслі поруч із помічником Ціммера, маленьким блідим чоловічком, запропонував йому сигарету, але той відмовився:

— Гер Ціммер сам не палив і не любив курців. А ця робота влаштовувала мене. Довелося кинути.

— Бачу, ви добре знаєте вдачу свого шефа. Розкажіть про його звички.

— Гер Ціммер жив лише роботою і вимагав цього від нас. Людина сувора, але справедлива. Він був закоханий у старовинні рукописи і міг годинами переглядати якийсь манускрипт. Мало коли бував у місті, відвідував лише тричі на добу «Райський куточок». Це — ресторан, зовсім поруч.

— До нього хтось приходив? Родичі, приятелі?

— Гер Ціммер не мав ані родичів, ані приятелів, це вам підтвердить кожен, хто працював із ним.

— Захоплення?

— Хіба що лабелістика.

— Що це таке?

— Колекціювання готелевих наклейок. Гер Ціммер казав, що він один із найвідоміших лабелістів світу.

— Де ж ця колекція? — озирнувся комісар на інспектора Барца.

Той кивнув на шафу, вмонтовану в стіну.

— Ми обстежили її, — пояснив. — Ціммер переглядав колекцію перед тим, як зникнути. Забрав з собою, судячи з опису, значну частину цього мотлоху.

Бонне відчинив шафу.

Десятки невеличких ящичків: сувора класифікація — континенти, країни. І каталог. Георг Ціммер і справді був педант: кожна наклейка — країна, місто, назва готелю — записана у друкарським способом виготовлену книгу. Почерк у Ціммера дрібний, акуратний, літери виписані чітко, каліграфічно.

Комісар заглибився в каталог, іноді звіряючи записи з наявністю наклейок у коробочках. Ця робота, певно, сподобалася йому, бо навіть присунув стілець і зазирнув на верхню полицю шафи. Неначе забув і про Кноля, і про інспектора Барца. Останній спостерігав за комісаром з поблажливою посмішкою — так батьки дивляться на дитину, що пустує, — нарешті все ж не витримав:

— Пане комісар, — запитав з ледь прихованою іронією, — випадково не цей… як його… — клацнув пальцями, — лабеліст?

— Ні, — відповів Бонне, не озираючись. — Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані — і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?

Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.

Та інспектор не здався.

— Про що ж розповіли вам наклейки?

Бонне розвів руками:

— Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.

— Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.

— Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.

— Іншої не може бути! — самовпевнено заявив інспектор.

— Е-е… завжди щось буває… — почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. — У мене нема підстав висувати щось інше.