Дiвчинка з Землi - Страница 41

— Ну, — сказав Веселун У.

Я відчув, як холодне лезо ножа торкнулося мого горла.

— Зніми замок, — подав голос Другий капітан.

— Давно б так.

Товстун подав знак піратові, і той, піднявшись по трапу до люка “Синьої чайки”, відімкнув важенний замок. Його пірати почепили давно, тільки-но “Синя чайка” упала в підземелля. Якщо Другий капітан не давав їм проникнути на корабель, то й вони не хотіли, щоб він вийшов із корабля без їхнього дозволу.

Пірат спустився з трапа й зупинився віддалік, спрямувавши на люк пістолет. Верховцев теж підняв зброю. Вони не хотіли ризикувати. Вчотирьох вони боялися одного капітана, якого не могли здолати вже чотири роки.

— Гляди, без жартів, — попередив Верховцев, — а то стріляємо.

Люк несподівано відкрився, і я навіть не встиг розгледіти капітана. Він стрибнув униз, наче синя блискавка. Водночас прогриміло два постріли. Але капітан був уже на землі. Він відкотився вбік, і промені пістолетів дробили каміння біля його голови. Ще мить — і капітан опинився під захистом широкого амортизатора “Синьої чайки”. Пірати одразу розбіглися і залягли за камінням.

— Спокійно, він од нас не втече, — пролунав голос Верховцева. — Оточуйте його.

У відповідь гримнув постріл із боку “Синьої чайки”. Я розумів, що становище капітана майже безвихідне. Пірати крок за кроком, ховаючись за камінням, оточували його.

— Не стріляй! — крикнув товстун.

Голос його звучав зовсім поряд. І я побачив, що він знову заносить над моїм горлом ножа.

— Якщо вистрілиш, професорові кінець.

І тої ж миті з боку нашого корабля почувся голос:

— Не рухатися з місця! Вас оточено!

Рука товстуна з ножем заклякла. Я кулаком вибив ножа, і він одлетів далеко вбік.

— Ви чуєте? — долинув другий голос із темряви з того боку, ку ди полетів говорун. — Кидайте зброю.

Пірати поволі підводилися з землі, їхні пістолети дзенькали об каміння.

Я підняв голову і побачив, що з-за амортизатора “Пегаса” вийшов доктор Верховцев у скафандрі, але без шолома.

Я від подиву перекотився на другий бік.

Другий доктор Верховцев, у капелюсі, підняв руки і стояв навколішки.

З протилежного боку до піратів ішов Перший капітан. Точнісінько такий, як монумент на планеті імені Трьох Капітанів, тільки живий, засмаглий, у мундирі капітана далекого космічного плавання.

Звідкілясь вилетів говорун і, лопочучи крилами, опустився на плече капітану. Потім із темряви вийшла Аліса.

Аліса зникла в той момент, коли ми опинилися в полоні. І сталося це так непомітно, що ніхто в підземеллі не звернув уваги на її зникнення. І я в тім числі. Як це їй вдалося зробити, я дізнався згодом. Та коли вже я розповідаю все по порядку, то доведеться розказати, що трапилося з Алісою, поки ми були в полоні, й чому Перший капітан і доктор Верховцев (другий доктор Верховцев) знайшли вхід у підземелля і встигли нас урятувати.

А сталося ось що. Аліса одержала в подарунок на базарі в Палапутрі шапку-невидимку. Її подарував карлик, що продавав риб, яких не було, а він казав, що їх просто не видно. Аліса спершу вирішила, що це жарт — шапка була такою легкою, що нічого не важила. Та коли Аліса повернулася на корабель, прийшла до себе в каюту і заходилася розбирати марки, куплені на базарі, вона знайшла в сумці щось. Це щось було невагомим і невидимим. Тоді Аліса згадала про шапку-невидимку і спробувала це щось розправити й надіти на голову. І стала невидимкою.

Спочатку Аліса хотіла бігти до мене або до Полоскова і похвалитися шапкою, але тут вона згадала, що невидимість — нісенітниця з точки зору фізики, і подумала: якщо вона розкаже нам про те, що шапка-невидимка діє, ми й дивитися на неї не захочемо — не повіримо. Вона відклала шапку-невидимку аж до повернення на Землю, бо така шапка неодмінно знадобиться в школі. Адже коли спізнишся на урок, то завжди можна зайти в клас і сісти на місце так, що ніхто тебе не побачить. І навіть можна (хоч Аліса, звичайно, цього не робила) підглянути в зошит до відмінниці Скорнякової.

Шапку-невидимку Аліса завжди носила з собою в сумочці через плече. І коли в підземеллі загорілося світло і з’явилися товстун та його люди, Аліса непомітно наділа шапку-невидимку й зникла. Хоч нікуди з підземелля не виходила. Вона думала, що, коли нас замкнуть куди-небудь, вона зможе вкрасти ключ і випустити нас на волю.

Аліса відійшла вбік і чула все, що говорив товстун. І вона стояла б і далі, але тут з’явився пірат, який ніс за ноги говоруна. Товстун велів піратові убити говоруна, бо він більше піратам був не потрібен, і тут Аліса зрозуміла, що настав час діяти.

Вона підійшла навшпиньки до. пірата і підставила йому ніжку. Пірат упав, випустив говоруна, почалася стрілянина, і говорун полетів.

Що робити далі? І тоді Аліса подумала: ось говорун полетів. А він же й раніше літав звідси. Другий капітан випустив його з корабля, і говорун знайшов дорогу з підземелля. Отже, говорун знає, як звідсіля вибратися. Й Аліса поквапилася слідом за говоруном. Вона думала, що, тільки-но побачить, де вихід, відразу повернеться назад. Потім визволить нас із в’язниці, виведе на волю.

Спочатку бігла в темряві. Світло з головного залу ледве пробивалося в довгий коридор. Говорун летів попереду, й Аліса не бачила його, але чула, як лопочуть його крила. Коли вони були вже досить далеко від піратів, Аліса неголосно покликала:

— Говоруне, постривай.

Говорун почув її голос. І саме в цей момент вони опинилися в наступному залі, меншому за попередній, посередині якого стояв невеликий чорний корабель. Та Аліса забула, що вона невидима, і не скинула шапки. Говорун зробив коло над Алісою, похитав недовірливо короною і полетів далі, у вузький лаз, який був схований за виступом скелі. Аліса дісталася до лазу. Він круто йшов угору, і вдалині виднілося біле кружало — денне світло.

Аліса вже хотіла видиратися по лазу, та зненацька почула слабкий стогін.

Стогін долинав із тунелю, чорного, як безмісячна ніч. Аліса обережно підійшла до тунелю. Стогін стало чути виразніше. Та Аліса не взяла з собою ліхтаря, залишила у великій печері, і тому їй доводилося йти наосліп. Вона лічила кроки. На тридцятому кроці її рука вперлася у ґрати.

Знову стогін.

— Тут є хто-небудь? — запитала Аліса пошепки.

Але, напевно, той, хто стогнав, її не почув.

— Потерпіть, — сказала Аліса. — Зараз я звільню наших, а потім і вас. Якщо ви теж бранець цих верховцевих.

Відповіді не було.

Аліса повернула назад. Адже не можна було гаяти часу — невідомо, що там придумає товстун.

Вернувшись до лазу, Аліса ще раз глянула всередину. Світла пляма — вихід із підземелля — зникла. Аліса не збагнула, що це настала коротка ніч, і злякалася, що якийсь тунель здався їй виходом. А може, вона переплутала? Можливо, говорун полетів у другий прохід? І Аліса, хоч і дуже непокоїлася про мене й Полоскова з Зеленим, вирішила все-таки витратити ще кілька хвилин і перевірити, вихід це чи ні. Адже якщо це глухий кут, то вона поведе нас сюди й занапастить: пірати нас піймають.

Лізти було важко. Лаз виявився слизьким — згори капала вода й не висихала. Алісі здавалося, що проминула ціла година, а лаз досі не кінчався. Вона вирішила повернути назад, аж тут темрява почала сіріти, і виявилося, що Аліса майже добралась до виходу, тільки не бачила його в темряві.

Останні метри повзти було найважче — зверху в лаз насипалась земля і попробивалося довге коріння кущів. Аліса мало не розревлася — вирішила, що дістатися нагору, до сонця й чистого повітря, не вдасться. І в ту мить вона навіть забула про нас, про піратів, про все на світі — вона мріяла лише вибратись на волю.

Та ось останній ривок, і Аліса зрозуміла, що вона перемогла, — лаз був позаду. Позаду лишилося похмуре підземелля з піратами й полоненими.

Швидко котилося по синьому небу жовте сонце. Друге сонце вже підбилося в зеніт і почало припікати. Біля самісінького обличчя Аліси, не бачачи її, сварилися два жуки, налітали один на одного, билися блискучими крилами. Аліса поглянула на жуків і з сумом подумала, що пора вертатися. Вона й так втратила надто багато часу. Принаймні вона тепер знала, куди треба бігти, щоб вибратися з підземелля.