Дiвчинка з Землi - Страница 38

Полосков спустив трап і зійшов униз. Він постукав підбором по землі і промовив, обернувшись до нас:

— Камінь. Ходити можна.

Ми спустились услід за ним. Поки Полосков обходив довкола корабля, оглядаючи, наскільки серйозно зламався амортизатор, я посвітив ще раз ліхтарем нагору. І невдовзі знайшов те, що шукав: по стелі йшла тонка смужка, яка, закруглюючись, позначала край кам’яної плити. Так, Полосков казав правду — кришка відкрилася, коли ми на неї спустились, і відразу ж закрилася за нами.

Я, світячи поперед себе ліхтарем, обійшов корабель із другого боку. Тут було так само темно. Я ввімкнув промінь на повну силу, і він уперся в щось темне.

— Я пройдуся трохи в цьому напрямку, — сказав я голосно, щоб Полосков почув. — Там щось є.

— Стривай, тату, я з тобою, — мовила Аліса.

— Тільки далеко не відходьте, — попередив Полосков.

Аліса підбігла до мене. Вона тримала в руці великий ліхтар.

Ми пройшли кроків двадцять, світячи перед собою, і тоді зрозуміли, що в ямі, крім нашого, є ще один космічний корабель. А коли ми підійшли ближче, Аліса прочитала його назву:

— “Синя чайка”.

— Полосков! — покликав я, і мій голос, відбиваючись од стін, посилився і загримів, наче в бочці. — Полосков! Зелений! Ми знайшли Другого капітана!

Почувся глухий тупіт — Полосков і Зелений бігли до нас. Яскраві білі плями їхніх ліхтарів гойдалися на бігу.

— Де?

Корабель “Синя чайка” височів над нами. Він потьмянів від пилюки, що вкрила його за багато років. Корабель здавався мертвим, покинутим людьми. На його люку висів великий замок.

— Ось, виявляється, що з ним сталося, — мовив я.

— Він попав у цю яму, — сказав Полосков, — і, напевно, Другий капітан не зміг вибратися звідси.

І. — От і ми не зможемо, — понуро промовив Зелений. — І доведеться нам доживати віку в цій печері. Я ж казав, що треба летіти по допомогу. Я попереджав.

— Без паніки на борту, — посуворішав Полосков. — Ми неодмінно звідси виберемося. А спочатку я пропоную зайти в “Синю чайку”. Якщо вже ми його все-таки знайшли, треба довести діло до кінця.

— Але люк закритий, — нагадав я. — І трапа нема.

І раптом у нас над головами спалахнуло яскраве світло. Таке яскраве, що ми всі замружилися. А коли я розплющив очі, то встиг помітити, що з високої стелі на нас опускається велика сіть. Не минуло й секунди, як ми були обплутані нею, мов пташенята.

І коли ми спробували розплутатись, борсаючись і заважаючи одне одному, згори пролунав гучний голос:

— Не рухатися! Ви в полоні!

Затуливши долонею очі від яскравого світла, я подивився в той бік, звідкіля чувся голос. По рівній блискучій підлозі велетенської печери до нас ішли товстун, на прізвисько Веселун У, і доктор Верховцев, який знову надів свого капелюха. В руках у них були пістолети, спрямовані на нас.

З другого боку підходило ще два чоловіки в чорних шкіряних мундирах.

— Кинути зброю! — наказав товстун. — Ну, кому кажу?

— Слухай його, — шепнув я Полоскову.

Тільки Полосков мав із собою пістолет.

Полосков витяг пістолет із кобури й кинув на підлогу. Пістолет гулко дзенькнув.

Сіть піднялася.

За кілька секунд, поки не підійшли наші вороги, я встиг огледітися. Пастка, в якій опинився наш “Пегас”, була величезною, але невисокою печерою. У ній на певній відстані один від одного стояли два кораблі — “Пегас” і “Синя чайка”. Між ними, освітлені сліпучим сяйвом прожекторів, ми здавалися мурашками на підлозі великої кімнати.

Я поглянув на моїх друзів. Полосков дивився на ворогів, що наближалися, і губи його витяглися в тонку ниточку. Зелений стиснув кулаки і став так, щоб загородити спиною Алісу. Аліса притислася до мене. А з другого боку до моєї ноги прихилився жовтий від страху індикатор.

— От і попалися, лебедики, — сказав Веселун У. — І дуже добре.

Він говорив без злості і навіть усміхався при цьому. Але у доктора Верховцева, який устиг перевдягнутися — скинути скафандр і надіти свого капелюха, — обличчя було зовсім нерухоме, як маска, і очі здавалися порожніми.

Аліса відійшла від мене на півкроку.

— Ти куди? — спитав я в неї.

— Я тут, — шепнула Аліса.

Двоє чоловіків у чорних мундирах тримали нас на прицілі, поки Верховцев за наказом товстуна підійшов до нас упритул і підібрав капітанів пістолет. Потім він швидко обшукав нас, проводячи холодними руками по боках і залазячи в кишені.

— Все гаразд, — мовив він тихо, — більше в них зброї нема.

— Та й звідкіля бути зброї? — засміявся товстун. — Вони ж лов лять метеликів. І не знали, що самі опиняться в пастці. Як і оцей ось. — Веселун У показав товстим, наче складеним із трьох сардельок, пальцем на “Синю чайку”. — Самі в пастку попалися! Ніхто не кликав! — і розсміявся. Потім наказав: — Надіти на всіх наручники.

Певно, наручники були заготовлені заздалегідь. Один із чорних людей відкрив сумку, що висіла в нього на плечі, й дістав звідти зв’язку блискучих наручників.

Поки він вовтузився, розбираючи наручники по парах, товстун підійшов до мене впритул і сказав, тицяючи в мене жирним пальцем:

— Ну що, не хотів віддавати говоруна, професоре?

— Не хотів, — відповів я.

— Поглянь на нього, — обернувся товстун до Верховцева. — Пошкодував говоруна для давнього друга! А де тепер пташка?

— Не знаю, — мовив я, хоч, звичайно, знав, що говорун залишився на кораблі.

Очевидно, говорун товстунові все одно був потрібен. І він сказав чоловікові в чорному:

— Піди оглянь “Пегас”.

Потім обернувся знову до мене й додав:

— За те, що ти, професоре, сказав мені неправду, ти будеш по караний. І дуже боляче. Мої помічники це вміють робити. Але не за раз, не зараз… Надіньте на них наручники. Ніколи не можна їм до віряти.

Чоловік у чорному мундирі підійшов до мене і клацнув наручниками. Руки мої були скуті.

— Далі! — наказав Веселун У.

Його помічник підійшов до Полоскова. Він рухався розмірено і діяв так точно й розсудливо, що в мене з’явилася підозра, чи не робот це.

— Далі, — сказав товстун.

Наручники клацнули на руках у Зеленого.

— Далі!

Помічник нахилився до індикатора й зупинився в нерішучості. У індикатора десять ніжок, і всі такі тонкі, що їх не закувати в наручники.

— Бовдур! — крикнув товстун. — Дівчиську надінь! — Він огляувся: — А де дівчисько?

Аліси ніде не було.

— Де дівчисько? — метушився Веселун У, і посмішка злетіла з його обличчя, і дивно було бачити, як його короткі товсті руки метались і смикалися окремо від тіла.

— Яке дівчисько? — спитав один із чорних мундирів.

— Тут було дівчисько! — кричав товстун. — Його звали… як його звали? — Він дістав із кишені записник і прочитав по складах: — “А-лі-са”. Де Аліса? — Цього разу він дивився на мене.

— Яка Аліса? — спитав я якомога спокійніше.

А в цей час я сушив собі голову, як вона зуміла втекти. Адже ми стоїмо на відкритому місці, навіть сховатися нема куди.

— Було дівчисько, — наполягав товстун. — Я його бачив. Ти його бачив? — спитав він у Верховцева, який стояв, опустивши руки, і наче спав з розплющеними очима.

Той чоловік у чорному, що ходив на “Пегас” по говоруна, повернувся назад. Він волік птаха, взявши його за ноги, і голова говоруна теліпалася, мало не дістаючи до підлоги.

— А, знайшов! — зрадів товстун. — Відкрути йому голову.

— Що? — спитав той.

— Голову, кажу, йому відкрути. Він нам більше не потрібен.

— Ні в якому разі! — обурився я. — Не можна говоруну голову скручувати. Це, можливо, останній говорун на землі.

Індикатор від обурення посинів і кинувся на тонких ніжках до говоруна, прагнучи, певно, його звільнити. Але Веселун У помітив це і розсміявся.

— І ти туди ж? — сказав він і спритно, як для такого опецька, вивернувся й підставив індикаторові ніжку.