Дiвчинка з Землi - Страница 28

Та роботи хоч і мислять, але не вміють заглядати в майбутнє. У ті часи на планеті були вода й повітря, трава й дерева. Проте роботам було байдуже до того, що діється довкола. Вони мали повну свободу і невдовзі набудували на планеті безліч заводів, і всі заводи виготовляли роботів, а нові роботи будували нові заводи й виготовляли нових роботів. І так тривало до того дня, коли весь кисень на планеті було спалено в топках, всі дерева було переведено на сараї для запасних частин, всі звірі перемерли, всі гори було зрито до решти і всі моря витрачено на охолодження двигунів. Вичерпалися й корисні копалини. Залишилися на голій планеті тільки роботи — багато мільйонів однакових роботів, яким ураз стало нічого робити. Довелося тоді роботам кинути жереб, і тих, кому не пощастило, розбирали на запасні частини або міняли на мастило з кораблями, що пролітали мимо, чи із зоряними блукачами. Отак і жили роботи. Потроху їх ставало дедалі менше, та все одно на планеті лишалося ще кілька мільйонів нероб. І тоді вирішили роботи збудувати космічний корабель і полетіти на яку-небудь ще не заселену планету, щоб почати всю Справу заново, але корабля збудувати вони не змогли, бо в них не було креслень, а самі нічого винаходити вони не вміли. І так тривало аж до останнього дня. А потім на роботів напала дивна епідемія, і всіх їх розбив параліч.

— Але про яких тварин ви говорите? — спитав я в голови робота.

— Про роботних тварин. Ми хотіли, щоб у нас усе було як у людей. І коли ми зрозуміли, що тутешні тварини вимерли, бо не змогли жити на порожній планеті, ми зробили штучних тварин. Та потім нам стало не до них, і ми вирішили порозбирати тварин на запасні частини для робота. Таких тепер не роблять. Але тварини відчули небезпеку і втекли. Досі вони бігають рівними долинами планети Шелезяка. І якщо ви нам допоможете, ми спіймаємо для вас кілька зовсім незвичайних залізних тварин.

— Спасибі, — сказав я голові робота, а сам подумав, що такі тварини навряд чи згодяться для нашого зоопарку: кожен школяр на Землі може збудувати механічну черепаху або електронного їжака.

Поки ми розмовляли з головою робота, Зелений витер усі його частини і змастив їх заново. Далі пригвинтив роботові руки-ноги і натиснув на червону кнопку. Ми всі з хвилюванням чекали, що буде. Робот невпевнено підняв руку, потім ступив крок уперед. Нога послухалась його. Він ступив ще один крок, змахнув відразу обома руками, нахилився вперед, потім назад і заходився танцювати. Ніколи в житті мені не доводилося бачити, як танцює робот. Він мало не перекинув стола, мало не віддавив мені ноги, і здавалося навіть, що робот від радості сміється.

Натанцювавшись досхочу, робот крикнув:

— Спаси… — і завмер.

Адже в голові мастила йому не міняли.

Але цього разу механік Зелений не став бити його кулаком по підборіддю. Він просто влив йому в розтуленого рота банку масла.

Робот захлинувся, щось забулькотіло у нього всередині, рот закрився, відкрився знову, і робот музикальним, звучним голосом заспівав пісню “Не страшний нам сірий вовк”, яку, напевно, підслухав колись дуже давно.

— Отже, вся річ у мастилі, — здогадався робот, трохи заспокоївшись. — Але ж воно було майже свіже. Ми його міняли.

Зелений, не сказавши ні слова, набрав на скельце старого, знятого з робота мастила й підійшов до мікроскопа.

— Все ясно, — мовив він через хвилину. — Треба було здогадати ся ще спочатку. У мастилі завелися бактерії, які перетворюють масло в наждачний розчин. Цікаво, як же ці бактерії могли опинитися у ва шому маслі?

Робот замислився. Ми всі разом перейшли в кают-компанію, щоб повести розмову далі. Робот усе думав. Ми налили собі чаю, а перед роботом поставили баночку з соняшниковою олією — великими ласощами для роботів. Робот неуважно випив баночку і не переставав думати.

Несподівано в нього над головою прокинувся говорун. Він побачив нашого гостя і, широко розкривши дзьоба, заспівав:

— “Не страшний нам сірий вовк…”

Причому співав він голосом робота.

Ми дуже здивувалися. Тільки робот не здивувався. Він підвів голову і сказав говоруну:

— Здрастуй, птахо. Як ти почуваєшся?

Але говорун співав собі, розмахуючи крилами, тому що відповісти він нічого не міг — говоруни не вельми розумні птахи.

— Ви знаєте говоруна? — спитала Аліса.

— Знаю, — відповів неуважливо робот. — Я сам його ремонтував.

— Як же ви могли ремонтувати живого птаха? — здивувалася Аліса.

— Кілька років тому, — відповів робот, — цей птах прилітав на на шу планету з космосу. У нас тоді вже було мало повітря і зовсім не лишилося тутешніх тварин. Але говоруну, якщо ви знаєте, не обов’яз кове повітря. Він може перелітати між планетами й не дихати по кіль ка тижнів і навіть місяців. Та цей говорун ледве-ледве долетів до нашої планети. Хтось напав на нього в дорозі й тяжко поранив пта ха. Ми виходили говоруна, відгодовуючи його мастилом, але одне крило йому довелося відрізати й замінити протезом.

— Не може бути! — вигукнув я. — Невже ми не помітили б цього?

— Погляньте, — відповів з гордістю робот. — Ми дуже вправні майстри.

Я підвівся й підійшов до говоруна. Птах немовби здогадався, що мені треба, і розправив праве крило. Я обмацав його. Під пір’ям був метал. Робот сказав правду.

— От бачте, — мовив робот урочисто. — Навіть ви не помітили.

— А що було з птахом потім? — запитала Аліса.

— Він прилетів до нас із системи Медузи, — відповів робот. — За ним хтось гнався і хотів убити. Поки ми ремонтували птаха, він нам багато розповідав, і ми зрозуміли, що хтось зазнав аварії або опинився в біді на одній із планет системи Медузи і птах поспішає розповісти про це другові того, з ким сталася біда. Ми б самі допомогли, та в нас не було космічного корабля.

— І ви відпустили птаха?

— Відпустили, — сказав робот. — Але ми намагалися пояснити, що йому не долетіти до того сектора Галактики, куди він поспішає. Хоча штучне крило й не відрізняється від справжнього, дуже далеко на ньому не пролетіти. Та, на жаль, птах нас не зрозумів. Він не вельми розумний птах. Проте ми знали, що неподалік від нас знаходиться планета Блук, рідна домівка говорунів. І ми подумали, що говорун зможе долетіти додому. Відтоді я його не зустрічав.

— От бачиш! — звернулася до мене Аліса. — Тепер ти не маєш сумніву, що Другий капітан був живий і послав птаха по допомогу?

— Але від того часу минуло чотири роки, — відповів я. — Отже, він загинув.

— Та я повинен розказати вам, — промовив робот, — про дивний випадок. — Він трапився зовсім недавно. Місяць тому. Якраз за три дні до початку епідемії. Я б не згадав про нього, якби не побачив говоруна… До нас на планету спустився невеликий чорний корабель. Із нього вийшов чоловік у капелюсі. Ми думали, він хоче виміняти в нас зайвих роботів, та виявилося, що його корабель зламався і йому потрібна була наша допомога… Ми залюбки допомогли цьому чоловікові…

— Це був доктор Верховцев, — прошепотіла Аліса.

— А коли його корабель був готовий до польоту, ми спитали в нього, чи не дасть він нам мастила або свіжих газет у нагороду за роботу. Та цей чоловік у капелюсі дуже грубо відповів нам, що ми нічого не одержимо. І ми повинні бути йому вдячні, що він залишив нас живими. І тоді я сказав йому: “Соромно, прихідцю! Я розумію, що, коли ми допомогли безмізкому птахові говоруну і полагодили йому крило, а він нічого не дав нам натомість, у цьому нема нічого дивного. Але ви — розумна істота і за подобою схожі на людину з Великої Землі. Соромно!” А він тоді спитав: “Якому говоруну ви лагодили крило?” Я відповів, що це було майже чотири роки тому і зовсім не стосується справи. Та він наполягав, і я розказав йому історію про пораненого птаха. Бачили б ви, як він розгнівався! Він проклинав нас за те, що ми допомогли цьому птахові, і, коли дізнався, що він полетів на планету Блук, з прокльонами заходився ладнатись у зворотну путь. “Доведеться, — говорив він, — гаяти час на проклятого птаха. А то ще пробовкнеться”. А вночі його бачили біля головної цистерни…