Дiвчинка з Землi - Страница 1

Завтра Аліса йде до школи. Це буде дуже цікавий день. Сьогодні зранку відеофонять її друзі та знайомі, і всі її поздоровляють. Правда, Аліса й сама вже три місяці, як нікому спокою не дає, розповідає про свою майбутню школу.

Марсіянин Бус прислав їй якийсь хитромудрий пенал; його поки що ніхто не зміг відкрити — ні я, ні мої товариші по службі, а серед них, до речі, було два доктори наук і головний механік зоопарку.

Шуша сказав, що піде до школи разом з Алісою і перевірить, чи досить досвідчена вчителька їй дістанеться.

Страшенно багато галасу. Здається, коли я вперше йшов до школи, ніхто не зчиняв такого галасу.

Зараз метушня трохи стихла. Аліса пішла в зоопарк попрощатися з Бронтею. А поки вдома тихо, я вирішив надиктувати кілька історій із життя Аліси та її друзів. Я перешлю ці нотатки Алісиній вчительці. Для неї корисно буде знати, з якою несерйозною людиною їй доведеться мати справу. Можливо, ці нотатки допоможуть учительці виховувати мою доньку.

Спочатку Аліса була дитина як дитина. Років до трьох. Доказом тому — перша історія, яку я збираюсь розповісти. Та вже через рік, коли вона зустрілася з Бронтею, в її вдачі проявилося вміння робити все не як слід, зникати в найнеслушніший час і навіть випадково робити відкриття, що були не під силу найвидатнішим ученим сучасності. Аліса вміє знаходити вигоду з доброго до себе ставлення, а проте в неї безліч вірних друзів. Нам же, її батькам, буває дуже важко. Адже ми не можемо весь час сидіти вдома: я працюю в зоопарку, а наша мама зводить будинки, і до того ж часто на інших планетах.

Я хочу заздалегідь попередити Алісину вчительку — їй теж буде, напевно, нелегко. Тож нехай вона уважно вислухає цілком правдиві історії, що трапилися з дівчинкою Алісою в різних місцях Землі та космосу протягом останніх трьох років.

Аліса не спить. Уже десята, а вона не спить. Я сказав:

— Алісо, спи негайно, а то…

— Що “а то”, тату?

— А то я провідеофоню бабі-язі.

— А хто така баба-яга?

— Ну, це дітям треба знати. Баба-яга, костяна нога — страшне, злюще бабисько, яке їсть маленьких дітей. Неслухняних.

— Чому?

— Ну, тому що вона зла й голодна.

— А чому голодна?

— Бо в неї у хатинці нема харчопроводу.

— А чому нема?

— Бо хатинка в неї стара-престара і стоїть далеко в лісі.

Алісі стало так цікаво, що вона навіть сіла на ліжку.

— Вона в заповіднику працює?

— Алісо, спати негайно!

— Але ж ти обіцяв покликати бабу-ягу. Будь ласка, татусю, дорогенький, поклич бабу-ягу!

— Я покличу. Але ти про це дуже пожалкуєш.

Я підійшов до відеофона й навмання натиснув кілька кнопок. Я був певний, що з’єднання не буде і баби-яги “не застану дома”.

Та я помилився. Екран відеофона просвітлів, загорівся яскравіше, у ньому клацнуло — хтось натиснув кнопку прийому на другому кінці лінії, і ще не встигло з’явитися на екрані зображення, як сонний голос сказав:

— Марсіянське посольство слухає.

— Ну як, тату, вона прийде? — крикнула із спальні Аліса.

— Вона вже спить, — сердито відповів я.

— Марсіянське посольство слухає, — повторив голос.

Я обернувся до відеофона. На мене дивився молодий марсіянин. У нього були зелені очі без вій.

— Даруйте, — мовив я, — я, напевно, помилився номером.

Марсіянин усміхнувся. Він дивився не на мене, а на щось за моєю спиною. Ну звичайно, Аліса вилізла з ліжка і стояла босоніж на підлозі.

— Добрий вечір, — привіталася вона до марсіянина.

— Добрий вечір, дівчинко.

— Це у вас живе баба-яга?

Марсіянин запитливо глянув на мене.

— Розумієте, — пояснив я, — Аліса не може заснути, і я хотів провідеофонити бабі-язі, щоб вона її покарала. Та от помилився но мером.

Марсіянин знову всміхнувся.

— На добраніч, Алісо, — сказав він. — Треба спати, а то тато покличе бабу-ягу.

Марсіянин попрощався зі мною і вимкнувся.

— Ну, тепер ти підеш спати? — запитав я. — Ти чула, що сказав тобі дядечко з Марса?

— Піду. А ти візьмеш мене на Марс?

— Якщо будеш добре поводитися, влітку туди полетимо.

Врешті-решт Аліса заснула, і я знову сів до роботи. І засидівся аж до першої ночі. А о першій раптом приглушено загудів відеофон. Я натиснув кнопку. На мене дивився марсіянин із посольства.

— Пробачте, будь ласка, що я потурбував вас так пізно, — сказав він, — але ваш відеофон не вимкнений, і я вирішив, що ви ще не спите.

— Будь ласка.

— Ви не могли б допомогти нам? — запитав марсіянин. — Усе посольство не спить. Ми перерили всі енциклопедії, вивчили відеофонну книгу, але не можемо знайти, хто така баба-яга і де вона живе…

До нас у Московський зоопарк привезли яйце бронтозавра. Яйце знайшли чілійські туристи в оповзні на березі Єнісею. Воно було майже кругле і чудово збереглося у вічній мерзлоті. Коли його почали вивчати фахівці, то вони виявили, що яйце зовсім свіже. І через те вирішено було помістити його в зоопарківський інкубатор.

Звичайно, мало хто вірив в успіх, але вже за тиждень рентгенівські знімки показали, що зародок бронтозавра розвивається. Тільки-но про це повідомили по інтербаченню, до Москви почали злітатися звідусюди вчені й кореспонденти. Нам довелося забронювати весь вісімдесятиповерховий готель “Венера” на вулиці Горького. Та й то він усіх не вмістив. Восьмеро турецьких палеонтологів спали у мене в їдальні, я перебрався на кухню з журналістом із Еквадору, а дві кореспондентки журналу “Жінки Антарктиди” влаштувалися в Алісиній спальні.

Коли наша мама провідеофонувала ввечері із Нукуса, де вона будує стадіон, вона вирішила, що не туди попала.

Всі телесупутники світу показували яйце. Яйце збоку, яйце спереду, скелети бронтозаврів і яйце…

Конгрес космофілологів у повному складі приїхав на екскурсію в зоопарк. Але на той час ми вже припинили доступ в інкубатор, і філологам довелося дивитись на білих ведмедів та марсіянських богомолів.

На сорок шостий день такого божевільного життя яйце здригнулося. Ми з моїм другом професором Якатою сиділи в ту мить біля ковпака, під яким зберігалось яйце, і пили чай. Ми вже перестали вірити в те, що з яйця хто-небудь вилупиться. Адже ми більше його не просвічували, щоб не зашкодити нашому “немовляті”. І ми не могли нічого передбачати хоч би тому, що ніхто до нас не пробував вилуплювати бронтозаврів.

Отож яйце здригнулося, ще раз… луснуло, і крізь товсту шкірясту шкаралупу почала просовуватися чорна, схожа на зміїну голова. Застрекотіли автоматичні знімальні камери. Я знав, що над дверима інкубаторію загорілося червоне світло. На території зоопарку діялося щось вельми схоже на паніку.

Через п’ять хвилин довкола нас зібрались усі, кому належало тут знаходитися, і багато хто з тих, кому знаходитися було зовсім не обов’язково, але дуже кортіло. Враз стало надто жарко.

Нарешті з яйця вилізло маленьке бронтозавреня.

— Тату, як його звати? — почув я раптом знайомий голос.