Дiти капiтана Гранта (др. перевод) - Страница 131

- Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

- В кожному разі, треба стерегтися, - додав Паганель. - У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

- Тримайся на чверть милі від берега, - гукнув Джон Манглс до стерничого. - Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

- Люба Мері, - сказав він і взяв її за руку, - не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше - не занепадати духом”, - казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

- Любий Роберте! - озвалась дівчина.

- Я маю тобі щось сказати, - вів далі Роберт, - ти не будеш сердитись на мене, Мері?

- За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

- І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

- Кажи, в чім річ? - занепокоєно спитала Мері.

- Сестро моя! Я хочу стати моряком...

- Ти покинеш мене? - скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

- Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

- І такий великодушний, такий високий думками й серцем, - додала Мері. - Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

- Я цього певен! - відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

- Мері, Мері! - вигукнув він. - Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

- То капітан Джон ще не втрачає надії? - спитала вона.

- Ні, - відповів Роберт. - Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

- Я згодна, - прошепотіла Мері. - Але нам доведеться розлучитися!

- Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти - жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік - батько часто казав мені це, - чоловік мусить сам кувати свою долю!

- А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

- Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! - вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

- Братику мій, хлопчику мій, - казала Мері, - коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

- О Мері! - вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

- А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? - знову заговорила Мері.

- О, це зробити неважко! - по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. - Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!

- Ні, навпаки, жити заради них! - вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. - Це їм більше припаде до серця, й мені також!

Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.

Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

- До мене! Пробі! - кричав той голос.

- Мері! - гукнув Роберт. - Ти чула, Мері, ти чула?

Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.

- Роберте, - мовила бліда з хвилювання Мері, - мені здалося... Так, мені здалося, як і тобі... Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

- Батько! Наш батько!

Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.

- Допоможіть! - закричав Роберт. - Сестра! Батько! Допоможіть!

Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.

- Сестра вмирає, а наш батько - там! - кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.

Ніхто нічого не розумів.

- Так, мій батько там! - повторював хлопець. - Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!

О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:

- Мій батько! Мій батько там!

Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.

- Мілорде, леді Гелено, - повторювала вона, стискаючи руки, - кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!

Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.

А Роберт безнастанно повторював:

- Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!

Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті - діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?

Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:

- Ти чув голос батька, мій хлопчику?

- Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”

- Ти впізнав його голос?

- Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.