Динамо Харкiв. Вибранi вiршi - Страница 8
Изменить размер шрифта:
2007
«Я пам’ятаю голоси…»
Я пам’ятаю голоси,
Станційне плетиво предметів,
і сутінки, які росли
поміж пекарень і буфетів.
І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як бензин,
ховалось за вокзальні вежі.
Й відчувши цей прогірклий смак,
нічні коханки і мисливці
ділили цукор і табак,
немов вори на пересилці.
І підшивав старий торчок
з шинелі зрізані нашивки,
і теплі хмари вздовж річок
пливли на кримські перешийки.
І озирнувшися нараз
посеред тиші і огрому,
я пригадав раптово вас
і говорив собі самому,
що в цьому остиганні доль
усе вирішує випадок,
що чорна квітка алкоголь
вам виростає між лопаток,
що кожного, хто стереже
в цій тиші потяги товарні,
по смерті пом’януть лише
колійники на сортувальній,
що в мить, коли я відійду
за бризками нічних припливів,
вони оглушать пустоту
сигналами локомотивів,
і що поштові багажі
лежатимуть в станційних залах,
криваві й гострі, як ножі,
як перець, як смола на шпалах.
2007
«Море дихає чорним теплом…»
Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанти сидять за столом,
і порівну ділять сухе вино.
Туману встояне молоко
затікає до піджаків.
І перший збиває своїм кулаком
хрустких метеликів і жуків.
Бо в серці в нього пекучі вогні
палають невідомо чому,
і темна хвороба останні дні
роз’їдає легені йому.
Він уже знає, які дива
є в цьому мороці і молоці,
що значать насправді зелені слова,
наколоті на його кулаці.
Все, що він бачив, — нічні міста,
портові крани і вантажі,
тривога, яка вночі вироста
і топчеться тобі по душі.
Все, що він чув — старі кораблі,
друзі, розстріляні впритул,
жінка, яка в готельній імлі
розповідає щось про Стамбул.
Тепер він у цьому тумані сидить,
і знає все, і йому все одно.
І другий завжди йому дасть кредит,
а третій запропонує вино.
І я хотів би в кінці життя
купитись на цей солодкий обман,
перш ніж відчалити без вороття,
перш ніж пірнути в чортів туман.
Сидіти й пити своє вино.
Дивитися смерті в просте лице
з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це.
2008
«В серпні тепло витікає з кварталів…»
В серпні тепло витікає з кварталів,
і мулом одсвічує дно ріки,
і в темряві безпритульні з вокзалів
зривають яблук терпкі зірки.
І в чорних нічліжках вони таємниче,
знаходячи в цьому умовний знак,
вивчають печальні дівочі обличчя
і курять справжній дорослий табак.
І в їхній чіпкій повільній розмові,
в їхніх жорстоких дитячих серцях
стільки злості й стільки любові,
ніби спокою у мерцях.
Можливо, колись твердий, ніби гравій,
час, що між ними зараз трива,
і з їхніх ламаних біографій
буде складати нові слова.
Можливо, невидимі і примарні
в тумані, який пливе догори,
солдатами щойно сформованих армій
вони ще ставатимуть під прапори,
і злість, із якою весь час виростали,
будуть мов зброю в руках нести,
рвучись на карпатські глухі перевали
й займаючи сірі балканські хребти.
І найхоробріші в їхніх загонах,
ті, що похмуро мовчать, ідучи,
ще будуть вішати на балконах
ворожок, шулерів і циркачів.
Ще буде рватися під катеринку
роз’ятрена дезертирська душа,
і можна буде купити на ринку
хліб і набої до калаша.
І в ночі витишені і серпневі
зростатимуть часу ламкі хребці,
і ластівки літатимуть в небі,
і риби плаватимуть у ріці.
2008
«Радість — це те, що дається з боєм.»
Радість — це те, що дається з боєм.
Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.
І я колись стану простим китобоєм,
і запишусь на норвезьку посудину.
І я колись знатиму корабельні секрети,
матиму жили, від праці здуті.
Для мене горітимуть червоні комети
в зеленого неба в’язкому мазуті.
Впливши колись у хвилі безкраї
в сірому светрі грубої в’язки,
я гнатиму втомлені китові зграї
від пляжів Японії до Аляски.
І чорні кити, рвучись на свободу,
не вірячи, що їх можна дістати,
падатимуть із небес у воду,
наче підбиті аеростати.
Колись це завершиться п’яним застіллям.
А поки я сплю на залізній шконці,
і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,
і граю в трамваях на губній гармоніці.
І життя моє котиться, ніби колесо,
не маючи жодного інтересу,
солодкими яблуками по укосу,
теплими хвилями на Одесу.