Динамо Харкiв. Вибранi вiршi - Страница 18
Изменить размер шрифта:
2001
Сербо-хорватська
Юна сербка переходить вулицю
і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота
в хустках і городині —
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.
Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку, то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.
Терпкі слов’янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти
в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує,
як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.
Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.
2001
Польський рок
Засинаючи, вона пригадала ріку —
десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,
охолоджене річище світилось зсередини бронзою,
хоч сніг засипав течію;
потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви
і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.
Ми опинились по різні боки зими,
і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,
ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо,
наповнене польським роком;
рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,
рок-н-рол, який перелітав через Карпати,
просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;
наша країна не настільки велика,
щоби в ній розминутись,
наше повітря не таке безкінечне,
щоби слухати різну музику.
Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,
він би здійснювався саме за допомогою
цих теплих коричневих конвертів
з платівками польського року,
з тонкими подряпинами від Божих нігтів
на чорних полях;
можеш побачити його вінілову шкіру,
можеш відчути його полуничну кров,
змиваючи пил і
протираючи доріжки
губкою з оцтом.
Сполохані вітром птахи,
заспокоївшись, займають свої місця
в проміжках поміж ударами її серця,
не знаючи, що вона бачить у своєму сні,
про кого вона забуває посеред сухого річища;
весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і
проїзні талони в кишенях куртки;
ось зима перекотиться з сопки на сопку
і прийде гаряча пора,
коли із землі повиростає стільки різних речей,
аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,
щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,
що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди
якраз під її вікном.
2002
Молодший шкільний вік
Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше —
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.
Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило —
цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.
А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі,
як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.
Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.
2002
Жити значить померти
Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;
в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш, як
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.
Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки
кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,
жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,
які переносять в наплечниках сухі небеса.
Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.
Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.
Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.
…По смерті ступивши півкроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі,
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків…