Депеш мод - Страница 5

– Суки.

– Ну, і зразу до мене, в принципі, я там сам їхав, більше нікого. На хуя, кажуть, компостер ламаєш.

– А ти?

– Що я? Кажу, не ламаю я нічого, хотів, кажу, талончик прокомпостувати, а ваш траханий компостер мені руку зажував. О, кажу— дивіться.

– Круто.

– Да…

Какао, неповороткий і спітнілий, у цій компанії на загал добре почувається. Маленька кімнатка, де вони сидять, наскрізь прокурена й пропахла кавою. Чашок на всіх не вистачає, вони пускають по колу першу каву, потім другу, передають з рук в руки, потім передають шматки білого хліба, після години перебування в цій кімнаті їхній одяг, і їхнє волосся, і вони самі пахнуть тютюном і хлібом, хлібом навіть більше. Какао витирає рукавом спітніле чоло. «Ти що,– сміються всі,– Какао, це ж твій вихідний костюм».– «Нічого,– Какао червоніє,– не страшно, виперу».– «Ну да,– сміються всі далі,– ти вже другий рік обіцяєш, бери хліб». Какао бере з рук друзів свіжий білий хліб і далі слухає байки, він готовий бути з ними хоч весь час, йому з ними добре, ділять разом із ним хліб і цигарки, і головне— його ніхто не проганяє. А в наш час ти ще пошукай компанію, яка терпітиме тебе кілька днів у твоєму пісочному костюмі, який ти не переш уже другий рік, якщо не третій.

Какао дещо затовстий для цієї компанії й у своєму костюмі виглядає стрьомно, але костюм йому подобається. Не знаю, де такі костюми продаються. Какао його десь таки знайшов і вважає, що костюм стильний. Він поведений на таких штуках. Какао чи не єдиний із моїх знайомих ходить до перукарні, користується якимось підарським гелем, навіть голиться час від часу, хоча на користь йому це не йде. Їх набилося в кімнату чоловік шість, сидять і слухають Малого Чака Бері. Той розповідає, як він святкував свій день народження. Історія всім подобається. Какао слухає з відкритим ротом, йому особливо сподобалося про білизну різних кольорів, він пробує собі це уявити, але не може. Малий Чак Бері натомість пускає по колу ще одну папіросу й раптом говорить: «Какао, розкажи ти що-небудь». Усі погоджуються: «Ну, Какао, розкажи нам що-небудь, що ти сидиш мовчиш, нам теж цікаво, давай, розкажи нам що-небудь, о— розкажи нам про своїх баб,– усі сміються.– Какао,– кричать,– розкажи нам про своїх баб». Какао знічується, він усе ж таки почувається не зовсім упевнено. Вони— команда, а він так— просто зайшов до них у гості, але йти геть йому не хочеться, тому він думає, що розповісти, так, щоб воно було про баб. Про баб. Баб він бачить переважно по телевізору. Може, їм про телевізор розказати?

До кімнати вбігає хтось із адміністрації. «Усе,– кричить,– ходім, ходім, скоріше, час починати». І вони починають підійматися й виповзають у коридор, ідуть вервечкою, одне за одним, дожовуючи хліб, добиваючи папіроси. Какао тягнеться за ними. Вони переходять якимись закамарками, усюди стоять щити з агітацією, на стінах висять вогнегасники, нарешті виходять на світло, хтось повертається до Какао й каже: «Друже, почекай нас тут, добре? Ми недовго».– «А скільки це триватиме?»– питає Какао. «Та пару годин, може, трішки довше,– сядь он під стінкою і почекай».– «А можна я послухаю?»– не хочеться йому позбутися товариства. «Послухай,– говорить хтось,– послухай, але, в принципі, тут не дуже цікаво— так, хуйня повна». Какао лишається тільки повірити їм на слово.

Зал забитий, зібралося понад дві тисячі чоловік. Хто прийшов пізніше— стоять у проходах, штовхаються під сценою, публіка стрьомна— студенти, пенсіонери, військові, інваліди, інвалідів особливо багато, ну, це зрозуміло, є навіть бізнесмени, у костюмах ядучих кольорів, ну й так далі. Коли вони виходять, зал радісно вибухає, інваліди починають кричати якісь свої мантри, їм махають руками, посміхаються, навіть пара букетів полетіла на сцену. Вони виходять і не поспішаючи беруть до рук інструменти, підключаються, хтось щось показує звуковикам, мовляв, дайте мене більше, хтось відкриває пляшку з мінералкою. Народ і далі скандує, улаштовуючи собі невеличке свято, але вони не надто на це ведуться. Усі розуміють, у чому тут річ, хто тут насправді головний і чим все це закінчиться. І коли розігріті інваліди починають співати хором і на них уже майже ніхто не зважає, з’являється він -

преподобний Джонсон-і-Джонсон, сонце на затуманеному небосхилі нового американського проповідництва, зірка найбільш масових приходів на всьому Західному узбережжі, лідер Церкви Ісуса (об’єднаної), поп-стар, який вправляє мізки всім, хто цього прагне й хто прийшов до нього цього літнього дощового ранку, просто посеред тижня. Преподобний Джонсон-і-Джонсон плювати хоче на всі ці умовності, він не старовір який-небудь, аби відправляти свої служби лише по вихідних, що за гівно, говорить він, що за старообрядне гівно, і всі з ним погоджуються. Він приїхав до міста пару тижнів тому, принаймні так написано у прес-релізі, який роздають усім на вході, винайняв кіноконцертний зал на місяць уперед, набрав музикантів і ось уже четвертий день їбошиться тут, проповідуючи аборигенам слово Боже. Аборигенів набивається щоразу більше. Преподобний має фантастичних агентів, усі міські газети ще за місяць до його приїзду почали про цей приїзд писати, листівки з його усміхненим американським їблом роздавалися на заводах, базарах і в банках. У перший же день по приїзду він дав інтерв’ю на найпопулярнішому міському тіві і, на превелике здивування глядацької аудиторії, навіть говорив більш-менш пристойною державною мовою, набираючи триочкові просто на порожньому місці, говорив, що має місцеве коріння, але загалом є васпом, себто стовідсотковим білим із Техасу. Не дивно, що преподобного обговорювало ціле місто. Під час першої проповіді в залі було кілька телекамер. Усі більш-менш оперативні канали вважали за доцільне сказати, що перша проповідь преподобного Джонсона-і-Джонсона, про яку так довго говорили більшовики, відбулася, усе кльово, дорогі харків’яни, ви просто мусите це побачити, тим більше— вхід халявний, плюс усім роздають безкоштовні календарики з фізією преподобного, служби проходитимуть щодня до кінця червня, початок о десятій, тринадцятій та сімнадцятій нуль-нуль, без вихідних.

І ось уже четвертий день поспіль він стриже купони, виголошуючи по три проповіді на день. У нього тут уже свої фанати. Вони віддано реагують на кожне сопливе схлипування преподобного, перекладене для них якоюсь тіткою в сірому офіційному костюмі, яка працює в преподобного перекладачкою і яка його, здається, не розуміє, у всякому разі перекладає вона що попало, а самому преподобному, очевидно, просто в падло її корегувати. Очевидно, одкровення Боже накриває його з головою, його просто пре під час проповіді, на нього навіть почали ходити планові. Вони по-своєму розуміють старого, це ніби така всесвітня солідарність усіх обковбашених придурків, яким у той чи інший спосіб, кожному по-своєму звичайно, відкриваються Божі таємниці, ось їх разом і пре, а тут іще й музика звучить.

Музику грають саме вони, преподобний провів серед них ретельний кастинг, вибрав в основному студентів консерваторії, лише Малий Чак Бері походив із панків, його преподобний узяв за почуття ритму. Загалом для нього освіта не була визначальною, головне, щоб вони добре виглядали на сцені, ну, там жодних євреїв, жодних монголів, у жодному разі не чорні, коротше, справжній фашистський виродок, але народу подобається.

Преподобний накручує себе в гримерці, ковтає якісь пігулки, п’є багато кави без кофеїну і голосно рецитує щось із «голі байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить іще більше, у нього вже перші приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розриває, і все тут. Заходить хтось із адміністрації: «Час,– говорить,– час іти,– народ вже чекає». Преподобний сьорбає з великої пластикової кружки свою безпонтову каву, обливає нею свою білосніжну сорочку: «Шіт,– говорить,– факін шіт»,– перекладачка пробує перекласти це чуваку з адміністрації, але той лише відмахується. «Ладно,– каже преподобний,– доведеться застібнутись на всі ґудзики, будемо як устриці, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усі ми під Богом ходимо»,– додає він і виходить у коридор. За лаштунками, під самою сценою, преподобний на мить зупиняється. Його увагу привертає повнуватий юнак у пісочному костюмі. «Нічого собі юнак,– думає преподобний і на мить пригальмовує.– Ти хто?»– питає він, і в залаштункових сутінках на мить зблискує корпус його наручного годинника. Какао завмирає й на мить втрачає дар мови. «Що ж ти мовчиш?– нетерпеливиться преподобний.– У тебе є ім’я?» Какао киває своєю великою головою, але ім’я не називає. «Ну, ладно,– утрачає преподобний рештки терпіння,– велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких їбанатів, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебиває її. «Потім-потім»,– каже він і йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого німба.