Депеш мод - Страница 4

До ранку Собака обригує всі простирадла, якими його було обгорнуто, і викликає різку відразу з боку медичного персоналу. Чергові медсестри намагаються кудись додзвонитися, знайти тих далеких родичів, котрі хотіли цю наволоч забрати ще там— на стадіоні, але номера телефону ніхто не знає. У Собаки з усіх документів знаходять лише ветеранське посвідчення, видане на ім’я Павлової Віри Наумівни. Усі розглядають це посвідчення— потріпане та обгоріле по краях,– але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Віру Наумівну не тягне. Вони про всяк випадок ще дивляться по картотеці і з подивом з’ясовують, що, згідно з їхніми записами, ця сама Віра Наумівна ще три з половиною роки тому Богу душу віддала. «Але в цих картотеках таке трапляється»,– говорить старша чергова медсестра. Повністю прийняти, що перед нею таки не Павлова Віра Наумівна, а якийсь неідентифікований уйобок, вона відмовляється. Тож на ранок вони видзвонюють водія зі «швидкої». Той щойно відпрацював зміну і з цього приводу цілу ніч пив, тому про Собаку зрозумів не відразу. Сказав, що ніякої такої Віри Наумівни він учора зі стадіону не привозив, божився, що одружений і що з дружиною в них усе гаразд, навіть секс інколи буває, коли він не на зміні, ну, але врешті зрозумів, про що йдеться, й видав медсестрам номер телефону сержанта, який цікавився вчора подальшою долею підібраного ним Собаки.

Медсестри кидаються телефонувати сержантові, говорять, що, мовляв, біда, товаришу сержанте, у нас тут лежить обриганий недоносок. «Який-який?»– з ранковою бадьоринкою в голосі перепитує сержант і тут-таки починає записувати. «Записую,– каже він,– об-ри-га-ний, ну-ну?»– «Ось,– продовжують медсестри,– мало того, що обриганий, так він ще й без паспорта».– «Так-так-так,– відповідає на це сержант,– не так швидко— ма-ло-то-го-що-об-ри-г…– Слухайте,– раптом питає він,– ну, а мені то що, може, в нього струс мозку?»– «Немає в нього,– кажуть сестри,– ні струсу, ні мозку, він узагалі якийсь дезертир, ходить з чужими документами».– «Ага,– радіє сержант,– з чужими».– «Ще й обригав нам тут усе»,– не можуть заспокоїтися сестри. «Ну, ладно,– суворо говорить сержант,– тягніть-но його до нас, але скоріше, у мене о дев’ятій зміна закінчується, а напарник мій із ним тягатися навряд чи захоче— у нього тиск».– «Ясно,– кажуть сестри,– тиск».

Вони тут-таки викликають чергового водія. «Забирай,– говорять йому,– цю наволоч, яка нам тут усе обригала, і вези його в Київський роведе, у нього там якийсь непорядок із документами».– «Ага,– відповідає водій,– ось зараз усе кину й повезу вашу наволоч виправляти документи, може, його ще в загс відвезти? Робити мені немає чого». Він щойно заступив на зміну, і робити йому справді немає чого. «Ти не вийобуйся,– говорить йому старша чергова медсестра, зміна якої якраз закінчується,– відвезеш його, і відразу назад, у нас тут ще роботи море».– «Ну да,– огризається водій,– чорне море». І, гидливо взявши під руку ослаблого та деморалізованого Собаку, веде його вниз, відчиняє задні дверцята «швидкої»: «Залізай,– каже Собаці,– сідай он на ноші, а краще ляж, а то впадеш на повороті, розіб’єш скло яке-небудь, або поріжешся, або фарбу перевернеш».– «Яку фарбу?»– перепитує Собака. «Яку-небудь,– відповідає водій,– лягай-но».– «Може, я посиджу?»– боязко питає Собака. «Ти тільки не вийобуйся»,– говорить йому водій і сідає за кермо. Собака пробує лягти, але йому відразу ж стає погано, і він починає ригати— на ноші, на стіни, на якусь фарбу, ну, ви розумієте. Водій у відчаї гальмує, біжить до задніх дверей, відчиняє їх, отримує свою порцію його ригачок, і викидає напівохололого Собаку на вранішній харківський асфальт, і, вже лаючись на чому світ стоїть, повертається назад до лікарні, де на нього, якщо сказати по правді, ніхто особливо й не чекає.

– Знаєте, що найгірше,– я не знав, що їх там двоє. Одна на балконі була.

– Ну.

– Ну, я зайшов, а вона там одна. Я ж не знав, розумієте? І вона лежить майже повністю роздягнена, там якісь трусики, бюстгальтери.

– Що— кілька бюстгальтерів?

– Ні, ну, просто різна білизна.

– Як це?

– Ну, різного кольору все, розумієте?

– Навіть говорити про це не хочу.

– Я ж кажу. Я взагалі не люблю білизну. Жіночу, мається на увазі.

– Ну, ясно.

– Коротше, я бачу, вона вгашена, ну, теж починаю роздягатися. А я ж не знав, що вони вже зранку. Вони там, значить, спочатку наковтались якоїсь гидоти, а потім водярою залили, уявляєте? Суки п’яні. А я стою, і в мене ерекція.

– Нічого собі.

– А тут ця сука з балкона виходить, ну друга. Лякається, звичайно.

– Ясно…

– Та, що в кімнаті, нічого, уже звикла, мабуть.

– До чого?

– До мене. Вона мене такого вже бачила, ну, з ерекцією.

– Завал.

– Я ж кажу. А та, котра на балконі, уже вгашена, ви розумієте, вони зранку пили, суки. Я жінкам узагалі заборонив би пити. Ви розумієте, про що я?

– Да, баби. У мене сусід є, так він зранку виходить і бере літри два водяри.

– Два літри?

– Серйозно.

– Про це навіть думати неприємно.

– Я його питаю— на хуя тобі, мужик, два літри? Ти ж не вип’єш. А він знаєте, що каже?

– Що?

– Я, каже, коли вип’ю, ну, там перший пузир, уже боюсь кудись виходити. А випити хочу, не можу зупинитись.

– Серйозно?

– А хулі він боїться?

– Ну, не знаю, страшно йому. Стрьом починається від водяри. А випити хочеться. Ну, він і бере відразу два літри. Сидить і квасить.

– Ну, зажди, роздушить він пузир, роздушить другий, та хрін із ним— вип’є він усе. А далі?

– Що— далі?

– Ну, випити ж і далі хочеться?

– Хочеться.

– Але вийти ж страшно?

– Ні, ні фіга, там, розумієте, така система— він коли випиває свої два літри…

– Два літри!

– …ну, два літри, його перемикає, і йому вже не страшно.

– Серйозно?

– Я сам бачив.

– Ну, а як йому?

– Що значить— як?

– Ну, як йому, якщо не страшно?

– Йому похуй.

– І що?

– Ну, і він далі валить за водярою. Падає, а йде.

– Да…

– Ну, ще б. А ти кажеш— ерекція.

– Що ерекція?

– Ти кажеш— ерекція.

– Ну, ерекція.

– І що?

– Нічого. Ну, стою я з цією своєю ерекцією.

– Завал…

– Ну.

– І тут входить ця п’яна сука з балкона, уявляєте?

– Я цього не уявляю.

– Ну, і бачить мене. І, значить, думає— що це за мудак сюди припхався й тут стоїть.

– Що стоїть?

– Стоїть, каже.

– Мабуть, думає вона, сусід, прийшов потрахатись. І, значить, хапає порожній фугас з-під шампанського й запускає мені прямо в череп.

– А ти?

– Ну, я знепритомнів. Упав, значить, у крові весь. А ця сука п’яна, уяви, підбігає до іншої й давай її будити, уставай, говорить, треба його, ну, себто мене, в’язати. І вона встає, прикинь, і вони мене в’яжуть простирадлами по руках і ногах.

– Так вона ж тебе знала, ну та, інша.

– Та вони вгашені обидві зранку, суки, я ж кажу! Вони якоїсь фігні нажерлися, а потім ще водяра. Як та сука з балкона назад потрапила— не уявляю. Вони одна одну вже не впізнавали.

– Ну?

– І, значить, в’яжуть мене й затягують у ванну, кинули й пішли спати.

– Да…

– А зранку, значить, одна з них, та, що з балкона вийшла, ясна річ, уже нічого не пам’ятає й попхалась у ванну митися. Причому, тварина, світла не вмикає, навпомацки лізе. Залазить, значить, до ванни, а там я…

– Водка, ти розумієш, вона жінок глушить, вони як риби стають.

– Я колись контролерку в трамваї зустрів, так вона зі своїм компостером ходила.

– Не пизди.

– Що— не пизди? Серйозно— іде баба, п’яна сто пудів, я їй свій талончик даю, а вона звідкись із кишені дістає компостер, уявляєте?

– Свій компостер, мабуть, прикольно мати.

– Точно.

– Да…

– Я пробував колись зняти в трамваї. Уночі якраз їхав, нікого не було, ну, я давай його виламувати, розпоров руку, уявляєте, кров тече на всі боки, а тут контролери заходять.