Депеш мод - Страница 3

За кілька секторів, ліворуч від них, під важким червневим дощем стоять фанати супротивника. Їх кілька десятків, вони приїхали зранку на вокзал, і за ними цілий день тягається кілька патрулів, на стадіоні їм відвели окремий сектор, де вони печально махають розмоклими й набухлими прапорами. Ще до перерви наші, незадоволені результатом і погодою, проривають кордон і починають їх бити. Знизу, від поля, підтягується рота курсантів-пожежників. Міліція, зрештою, не вигадує нічого кращого, як випхати всіх зі стадіону, і починає відтісняти народ до виходу, доки ще йде перший тайм. Усі, ясна річ, забувають про футбол і починають уболівати за наших на трибунах, команди теж більше переймаються бійкою, ніж результатом, цікаво все-таки, непередбачувано. Тут на полі й так усе було зрозуміло— хтось під кінець обов’язково гру зіллє, а там, бач, якась боротьба, прямо тобі регбі, он і пожежники вже по голові дістали, а тут і тайм закінчується, і команди неохоче тягнуться в тунель. Міліція виносить останніх гастролерів, тож, коли гра відновлюється, сектор уже порожній. Лише розтоптані й розірвані знамена, ніби фашистські штандарти на Красній площі, важко лежать у калюжах. Наші, хто вцілів, задоволено повертаються до своїх секторів, найбільш затяті й принципові вболівальники їдуть на вокзал— виловлювати тих, хто буде повертатись додому. І тут, десь на п’ятнадцятій хвилині другого тайму, на трибуни забігає ще один гастролер— зовсім юний чувак, розтріпаний і намоклий, де він був до цього— невідомо, але ось він уже точно все найцікавіше пропустив,– він вбігає й бачить сліди побоїща і рвані прапори своєї команди, і нікого з друзів. «Де наші?– кричить він, обернувшись на принишклі трибуни.– Ей, де всі наші?!» І ніхто йому нічого не може відповісти, шкода чувака, навіть ультраси замовкли, обірвали своє тягуче «суддя-підарас», дивляться знічено на гастролера, незручно перед чуваком, справді— якось негарно вийшло, і чувак дивиться знизу на затихлі сектори, й дивиться на мокре поле, на якому місять болото команди, і дивиться в холодне й малорухоме небо, і не може зрозуміти— що сталося, де пацани, що ці клоуни з ними зробили, і підбирає погнуту піонерську сурму, у яку до цього дув хтось із його полеглих друзів, і раптом починає пронизливо свистіти в неї, плаксиво й відчайдушно, так, що аж всі охрініли— треба ж так, свистить, відвернувшись і від поля, і від ультрасів, і від притихлих і присоромлених пожежників, свистить якусь свою, лише йому одному відому, голосну й фальшиву ноту, вкладаючи в неї всю свою хоробрість, усю свою безнадію, усю свою чисто пацанську любов до життя…

Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому з’являються в його алкогольній прострації й витягують його звідти. Знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а другим, як би це пояснити,– другим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте. Одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку й починає відповзати в напрямку проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки й лотерейні квитки. Підповзає до проходу, зводиться на ноги й нерішуче суне вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення й обвисає на ньому зовсім без сил— не впасти на трибуну й не придавити вболівальників яких-небудь. «Якщо впадеш, потрібно буде вибачатися, спілкуватися з кимось, щось говорити, і тоді всі відразу відчують, як погано в тебе пахне з рота, й відразу здогадаються, що ти пив. Так що головне— ні з ким не розмовляти й ні до кого не звертатися, а якщо впадеш— обов’язково з тобою хто-небудь заговорить, не відкрутишся. Потім скажуть, що в тебе так із рота погано пахне. Точно внюхають, тільки почнуть говорити. Навіть якщо відвернутися й говорити вбік— усе одно внюхають. Хіба що сильно відвернутися й так говорити».– «Що говорити? Що потрібно говорити, щоб вони не дізналися? Що я повинен сказати?»– «Скоріше, а то помітять. Скажуть що-небудь».– «Що скажуть?»– «Скажуть: чому мовчиш? Не кричиш?»– «Чому я не кричу? Потрібно кричати, інакше вони помітять, що в мене погано пахне з рота. Скажуть, що в мене погано пахне з рота, тому що я не кричу, або подумають, що я п’яний, бо я не кричу. Що я маю кричати? Що я маю кричати? Ну що, що я маю кричати? Треба спитатись у кого-небудь. Треба відвернутися й спитати або відвернутися й закричати, тоді ніхто нічого не помітить. Однаково не помітять— такий шум стоїть. Добре, я крикну щось убік. Ніхто не почує, як у мене погано пахне з рота, але всі помітять, що я кричу. Значить, я не п’яний. Нормально. Це я нормально придумав. Тільки що крикнути? Ну, що ж мені крикнути? Що вони всі кричать?»– «Про суддю».– «Про суддю тільки крикнути вбік, щоб не почули і щоб помітили. Якось так потрібно крикнути й обов’язково про суддю, тоді буде нормально»– і тут наш форвард вивалюється сам на сам із воротарем і б’є, просто хуячить з усієї сили, кілька тисяч мокрих уболівальників завмирають, затамовують, можна сказати, подих, і тут за їхніми спинами у вологій тиші розпачливо лунає:

– Еееееееееееееееей!!! Тииииииииииииииииииии-иииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!

І мокрі вболівальники в ближніх секторах зачаровано повертають голови й бачать там Собаку Павлова, старого доброго Собаку Павлова, якого тут знає кожен собака, себто кожен сержант із рацією, він зовсім знеможено обвисає навколо залізного кріплення, повернувшись до трибун— назовімо це спиною,– і протяжно виє кудись у нікуди, чи як це назвати.

«Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився із існуючим несправедливим станом речей і з повсякденними найобками з його боку. Тому що ти не збираєшся до кінця своїх днів вгризатися в чиєсь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, урешті-решт, маєш що сказати, якщо б тебе хтось запитав про найголовніше. Так що цього вже достатньо»,– думає Собака. Точніше, він, звісно, у такому стані нічого подібного не думає, але якби він міг зараз думати, то, мені здається, думав би саме так. Тому він починає лізти вгору балкою, яка підпирає дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу й засохле пташине лайно. Притискаючись до прохолодної труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залізній конструкції, залізає якраз понад голови сержантів, котрі про нього на якийсь час забули, понад голови всіх своїх мокрих і п’яних знайомих, скільки їх тут є, понад щасливі голови Вови і Володі. Їх він і впізнає й зупиняється якраз над ними, розглядає їх згори, думає: «О як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох підійняти сюди». І він тягне до них руку і щось їм говорить, навіть не помічаючи, як погано в нього пахне з рота. І тут наші вколочують м’яч, і мокрі горлянки ревуть— «Вау-у-у-у-у!!! Вау-у-у-у-у!!!»– ревуть вони, і від цього реву сотні й тисячі сонних голубів зриваються зі сну й вилітають, мов снаряди, зі своїх сідал, устелених пір’ям, землею і лотерейними квитками, вилітають хвилею під мокре небо, і ця хвиля б’ється об Собаку Павлова, і той не втримується і летить униз, пролітає свої кілька метрів і смачно ляпається на лаву, поряд із Вовою і Володею. Ті врешті згадують про свого товариша, повертаються до нього й бачать його поруч, як і має бути.

– О, Собака!– кричить Вова.

– Собако, ми забили!– кричить Володя.

– Здорово,– говорить Собака й посміхається. Уперше за останні три дні, до речі.

Вова і Володя не наважуються показати свої документи, тому до госпіталізованого Собаки їх не пускають. Вони пояснюють, що друзі, навіть родичі йому, далекі, та все-таки родичі. Але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитися треба, і вкладають його— п’яного й сонного— на ноші, а по тому запихають до «швидкої». Чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не п’яний. Це його й рятує— його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», записує його координати, лишає йому номер свого робочого телефону і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них у відділок для подальших лабораторних дослідів, там вони і з’ясують, що це за Гагарін наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих уболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею— оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п’яних санітарів і апарату штучного дихання, який, до того ж, і не працює, точніше ні— він працює, але ніхто не знає як.