Цього ви не знайдете в Яндексi - Страница 43

У моїй розжареній голові продовжували проноситися картини людської безжалісності. Як мудак, який приймає лом кольорових металів, професійним поглядом оцінює мідну плиту, як дружина цього Сергія розкручує мідні струни, як приходить до нашої квартири підростаюча тупоголова шпана і дорозкручує те, чого не розкрутив сусід.

— Бабушка! — не витримав я. — Як ти взагалі додумалась до цієї ідіотської ідеї?

— А що? — сказала бабушка трохи винуватим голосом, — ти в Києві, а твоя ця бандура…

— Це не бандура!

— А твоя ця штука мені заважає…

— Як піаніно може заважати?

Говорити ще щось було марно.

Я без ентузіазму погуляв на весіллі. І навіть не бухав. Та і друг через півроку розвівся…

Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося…

Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя. Який етап — мені байдуже.

Тому що то було піаніно, на якому я грав, то було життя, яке жив, то були мрії, які мали здійснитися, то був весняний подих моєї власної історії, розстріляної без якихось можливих у цьому випадку правових норм, без жалю, але з іронічною посмішкою дорослих, які цинічно ігнорували мої дитячі образи, сни, запалення легень після жовтневого дощу, мої дитячі невинні фантазії…

Я прощався з усім, з усім конкретним й абстрактним, з усім, чого не знайдеш у Яндексі, з усім, що оточувало мене та мою психіку, я впевнено крокував назустріч неймовірному, новому світосприйняттю, яке віднесе мене подалі від дитячих травм, хронічного недосипання й від трагізму, що сухим могильним піском укриває той проміжок часу, що супроводжує моє існування.

Я не збирався починати нове життя. Тому що це тупо — кожного ранку прокидатися з думкою, що цей день — початок нового життя. Я знав, що все буде. Байдуже, що доведеться страждати і вмирати, народжуватись і занурюватися з головою в чан із гівном…

Воно прийде саме. Чекати безглуздо…