Цього ви не знайдете в Яндексi - Страница 36
Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю — просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.
Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись… Я просто їхав собі назустріч не місцю, а часу………….
Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо…
Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.
Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врештірешт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя…
Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв — переважно морську капусту — і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.
— Привіт, Ян, — кажу я йому.
— Привіт, — каже він мені.
Ми сідаємо пити чай з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.
Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.
Приходжу додому, а Яна немає. На столі записка. «Вибач, я пішов»…
Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла. Раптом щось дає зворотну реакцію — ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю на диван і починаю дивитися телевізор.
Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику… Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.
Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом — то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, — у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз… Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?
Правильно…
Кімнатою пробігають тіні забутих предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота… Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу… Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку — до Євпаторії… Це було б досить нормально, ні?
Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок — підставити, влаштувати йому таку подлянку, щоб він мене просто-таки зненавидів…
Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому…
Колись у мого діда Воло був моторний човен. Дід його страшенно любив. Тоді мені було три роки, і я пам’ятаю, як дід мене катав по Дніпру, завозячи на острови, де ми ставили намет, розпалювали вогнище, готували макарони з м’ясом… пам’ятаю гамак, на якому я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був малим, а дід тим часом щось лагодив у човні.
Той човен був нашою гордістю, гордістю нашої родини, він мав дістатися моєму волохатому татові, а не його брату, бо мій тато більше за свого брата піклувався про діда з бабою, допомагав звести новий цегляний паркан у провулку Ломоносова, допомагав діду Воло тягти з заводу якісь мікросхеми та випаювати з них конденсатори, у яких у невеличкій кількості знаходився якийсь дорогоцінний метал. А ще мій тато був більш чемний і не такий вульгарний, як його брат.