Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання - Страница 8

Він — натхненний єресіарх, ледве звільнений з вихору власного піднесення, — раптово закрився в собі, змалів і згорнувся. Хоч, може, його підмінили кимось іншим. Той інший сидів тепер напружившись, дуже червоний, з опущеними долу очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько попліскуючи його по плечах, вона сказала з лагідною заохотою: «Якубчик буде розумний, слухняний. Якуб не буде впертий. Ну, будь ласка… Якубе, Якубе…».

Випнутий Аделин пантофлик ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало. Батько повільно, все ще з опущеними очима, підвівся, механічно ступив крок уперед і зсунувся на коліна. Лампа сичала в тиші, гущавиною шпалер туди-сюди бігали красномовні погляди, літали пошепти отруйних язиків, зиґзаґи думок…

Наступного вечора батько з поновленим запалом вдався до тієї ж неясної й сумнівної теми. Плетиво його зморщок розплутувалось і знову заплутувалося з особливою химерністю. У кожній спіральці крився добрячий заряд іронії. Та іноді натхнення розширювало кола його зморщок, що росли велетенським грозяним вихором, мовчазними волютами[33] розходячись у глибини зимової ночі. «Фігури з паноптикумів[34], любі пані, — почав батько, — то жебрачі пародії на манекенів, але навіть у цьому вигляді не варто ставитися до них легковажно. З матерією не жартують. Вона завжди повниться трагічною поважністю. Хтось іще сміє думати, ніби з матерією можна гратися, ніби можна її задля жарту переформовувати, ніби жарт не вростає в неї, не вгризається негайно, мов доля або призначення? Чи відчуваєте біль, глухе зневолене страждання, закуте в матерію страждання того чупирадла, яке не знає, чому воно таке, чому воно мусить існувати в цій силоміць накинутій пародійній формі? Чи усвідомлюєте силу вислову, форми, омани, ступінь тиранічної сваволі, з якою він, жарт, кидається на беззахисну колоду й загарбує всю її, ніби власна тиранська розпаніла душа? Надаєте якій-небудь голові з полотна і клоччя гнівного виразу — й залишаєте її з цим гнівом, з цією конвульсією, з цією напругою назавше, замкнутою у сліпій люті, що вже ніколи її не відпустить. Юрба гигоче з такої пародії. Плачте ж, любі пані, над власного долею, споглядаючи муки ув’язненої, пригнобленої матерії, що не знає, хто вона й навіщо, і куди заведе той жест, яким її обмежено назавжди.

Юрба сміється. Ви розумієте жахливий садизм, п’янку деміургічну жорстокість цього сміху? Насправді ж, любі пані, нам не сміятися — плакати треба над власного долею, споглядаючи цю неміч матерії, ґвалтованої матерії, над якою вчинено жахне безправ’я. Звідси й виводиться, любі пані, страшний смуток усіх блазнеґолемів[35], усіх чупирадел, розпачливо замислених над своєю смішною гримасою.

Ось анархіст Луккезіні[36], вбивця пані Цісаревої, ось Драґа[37], демонічна й нещасна королева Сербії, ось геніальний молодик, надія і гордість роду, якого знищила гидка залежність від онанізму. О, іроніє цих імен, цих оман!

Чи може в цьому чупирадлі бути хоч щось від королеви Драґи, її двійниця, якась найвіддаленіша тінь її єства? Ця подобизна, ця видимість, ця назва заспокоює нас і не дає спитати, ким для самого себе є цей нещасний витвір. А це ж усе-таки хтось, любі пані, хтось безіменний, хтось нажаханий, нещасний, такий, що ніколи у своєму глухому житті й не чував про королеву Драґу…

Доводилося вам чути ночами страшнюче виття воскових опудал, закритих на всі замки в ярмаркових будах, або розпачливий хор усіх тих фігур з деревини і порцеляни, що гатять кулаками об стіни своїх в’язниць?».

На батьковому обличчі, розвихреному жахіттям усього, що він накликав із темряви, утворився вир зморщок, вирва, просвердлена вглиб, на дні якої палало страшне пророче око. Його борода дивно стовбурчилася, віхтики й пензлі волосся, що лізли з бородавок, родимок, ніздрів, підвелися сторчма на своїх корінцях. Він так і стояв — заціпенілий, з палючими очима, тремтячи від внутрішнього збудження, мов автомат, ув якому щось заскочило й він зупинився намертво.

Аделя підвелася з крісла й попросила нас не дивитися на те, що станеться за мить. Відтак підійшла до батька і, взявши руки в боки та набравши при цьому підкреслено рішучого вигляду, зажадала вкрай незаперечним тоном…

- - - - - - - - - - - - - - - -

Дівчата завмерли з опущеними очима, в дивному заціпенінні…

Одного з наступних вечорів батько продовжив лекцію такими словами:

«Не про ці втілені непорозуміння, не про сумні пародії, плоди простацької та вульгарної нестриманості — ні, любі пані, не про це я хотів говорити, оголошуючи свій виклад про манекенів. Мені йшлося про інше».

Тут батько почав будувати перед нашими очима видиво тієї generatioaequivoca[38], що він вимріяв, себто покоління істот, органічних лише наполовину, якоїсь псевдофлори і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації.

То були витвори, зовні схожі на живих істот, на хребетних, ракоподібних, членистоногих, але видимість обманювала. Насправді вони були аморфні, без внутрішньої структури — плоди імітативних тенденцій матерії, що, наділена пам’яттю, за звичкою повторює одного разу засвоєні форми. Шкала видозмін, яким підлягає матерія, назагал обмежена, і певний набір форм так чи інакше повторюється на різних рівнях буття.

Ті витвори — рухливі, піддатливі на подразнення, але все ж далекі від справжнього життя — можна було отримати завдяки суспензіям деяких складних колоїдів[39] у розчинах кухонної солі. Такі колоїди протягом кількох днів формувались і організовувались у певні згустки речовини, що нагадували найнижчі різновиди фауни.

У виниклих таким чином істот можна було встановити дихальні процеси, перетворення матерії, але хімічний аналіз не свідчив про найменші сліди білкових сполук чи молекул вуглецю загалом.

Примітивні під кожним оглядом, ті форми були нічим порівняно з багатством і красою псевдофауни та флори, що іноді з’являється у певних точно окреслених середовищах. Ними є старі помешкання, пересичені випарами багатьох життів і подій, — зужиті атмосфери, наповнені специфічними складниками людських марень, щедро обдаровані гумусом[40] споминів, сумних історій та безплідної нудьги звалища. На такому ґрунті згадана псевдовегетація проростала швидко і поверхово, паразитувала буйно й ефемерно, породжувала коротковічні покоління, що розквітали раптово і красиво, щоб тут-таки згаснути і зів’яти.

Шпалери в таких помешканнях мають бути вже надто зужиті і знуджені ненастанними мандрами через усі зміни ритмів; немає нічого дивного в тому, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих уявлянь. Речовина меблів, їхня субстанція вже мусить бути послабленою, занепалою й підлягати недобрим спокусам: тоді на цьому хворому, стомленому і здичавілому ґрунті зацвітає, ніби чудова екзема, фантастичний наліт — кольорова розбуяла пліснява.

«Ви ж знаєте, любі пані, — казав батько, — що у старих помешканнях бувають кімнати, про які забули. Ніким упродовж місяців не відвідувані, вони в’януть, покинуті між старих стін, і стається часом, що замикаються в собі, заростають цеглою, і, назавше втрачені для нашої пам'яті, поступово перестають існувати. Двері, що ведуть до них із якого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатися непомітними для пожильців так довго, що аж повростають, увійдуть у стіну, яка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подряпин і тріщин».

«Якось раненько, — казав батько, — наприкінці зими, по багатьох місяцях відсутності, я увійшов до такого напівзабутого ходу і здивувався на вид отих кімнат. З усіх шпарин у підлозі, з усіх виступів і фрамуґ лізли тонкі пагони, що наповнювали сіре повітря мерехтливим мереживом філіґранного листя, прозорою гущавиною якоїсь теплиці, сповненої шепотінь, відблисків, колихань, якоїсь такої несправжньої та блаженної весни. Навколо ліжка, під багатогранником люстри, хиталися вздовж шаф купи гнучких дерев, вибухаючи вгорі світлистими кронами, фонтанами листяних мережив, що вигравали розпиленим хлорофілом аж під небо мальованої стелі. У прискореному процесі квітування крізь оте листя пробивалися величезні білі та рожеві квіти, розкривалися на очах, буяли зсередини м’якушем і вихлюпували поза краї, гублячи пелюстки та розпадаючись у швидкому відцвітанні».