Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання - Страница 2

Тлуїна мати заробляє по господинях миттям підлоги. Вона мала і жовта, ніби шафран[9], що ним же й натирає підлогу, столи з ялиці, лавки, тапчани та іншу меблю, яку вишуровує по бідняцьких житлах. Якось Аделя завела мене до тієї старої Мариськи додому. Був ранній ранок, ми зайшли до низької, синькою побіленої халупи з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте у ранковій тиші, що її розтинав голосний скрекіт селянського настінного дзиґаря. На соломі, вистеленій по скрині, лежала дурна Мариська, бліда, мов облатка, й тиха, мов рукавичка, з якої вислизнула долоня. І, наче користуючись її сном, тепер тут промовляла жовта, яскрава, зла тиша — монологічно, сварливо, лунко і брутально виголошуючи свою маніакальну тираду. Марисьчин час — в’язень її душі, покинув її з жахливою очевидністю і самовільно заходив по хаті, галасливий, шумний, пекельний, виростаючи в яскравій мовчанці ранку з гучного млина-дзиґаря, ніби зле борошно, сипке борошно, дурне борошно безумців.

В одній із хатчин, оточеній бурими штахетами і зануреній у буйну зелень садка, мешкала тітка Аґата. Підходячи до неї, ми прямували садом повз кольорові скляні кулі[10], що кріпилися до тичок, рожеві, зелені та фіолетові — в них було зачаровано цілі сяйнисті світи, немов ті ідеально щасливі видива, що їх замкнуто в незрівнянну досконалість мильних бульбашок.

У півтемних сінях зі старими олеографіями, пожертими пліснявою та побляклими від старості, ми віднаходили знайомий запах. У цьому питомому старому душкові вмістився напрочуд простий синтез людських життів, есенція роду, різновид крові і секрет призначень, ненав’язливо зосереджений у щоденному проминанні їхнього власного, окремо взятого часу. Старі мудрі двері, глухі зітхання яких випускали і впускали цих людей, мовчазні свідки виходів та повернень матері, доньок і синів — відчинилися, ніби створи шафи, безгучно, — і ми увійшли в те життя. Вони сиділи, наче під покровом своєї долі, й не захищалися, першими ж незграбними жестами виказавши нам свою таємницю. Та хіба ми кров’ю й долею не ріднилися з ними?

Кімната була темна й оксамитова, в насичено-синіх шпалерах із золотим орнаментом, хоч відлуння вогнистого дня ще й тут пострибувало мосяжними рамами картин, позолотою клямок, облямівок, дарма що профільтроване крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Аґата, велика й дебела, з округлим і білим тілом, розцяткованим ластовинною ржавістю. Ми підсіли до неї, ніби на краєчок долі, ледь присоромлені тою невправністю, з якою вона так беззастережно нам відкрилася, й пили воду зі соком ружі — предивний напій, що в ньому я наче відчув найглибшу сутність отієї спекотної суботи.

Тітка нарікала. Це був провідний тон її бесід, голос її білого родоплідного тіла, що буяло вже ніби й за межами особи, сяк-так ще утримуваної вкупі, в путах індивідуальної форми, але навіть у цій зібраності вже помноженої, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися на собі подібних. Це була вже майже самоплідність, нездорово розбуяла жіночність без гальм.

Здавалося, вже сам тільки аромат самця, запах тютюнового диму, кавалерський жарт міг підштовхнути цю розпашілу жіночність до розпусної дівородності. І насправді всі її скарги на чоловіка, його службу, всі турботи про дітей — все було тільки покрученим ремствуванням невтоленої плодючості, продовженням того сварливого, злого і зарюмсаного кокетування, яким вона безуспішно спокушала чоловіка. Дядько Марек, малий, зігнутий, з обличчям, вископленим зі статевих ознак, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирившися з долею, вкритий безмежною зневагою, в тіні якої, здавалося, просто відпочивав. У сірих його очах жеврів далекий відблиск саду, розіп’ятий на вікні. Часом він силкувався слабким відрухом заперечити, вчинити опір, але хвиля самодостатньої жіночності змітала вбік цю несуттєву жестикуляцію, переможно проносилася повз нього, накривала своїми широкими струменями безсилі конвульсії чоловічості.

Щось трагічне було в цій неохайній та нерозумній плодючості — біда істоти, що протистоїть небуттю і смерті на їхній межі, такий собі героїзм жіночності, що врожайно тріумфує навіть над каліцтвом природи, над чоловічою неспромогою. Потомство однак доводило слушність її материнської паніки й дітородного шалу, що вичерпувався всуціль невдалими виплодами, ефемерними фантомами без крові й лиця.

Увійшла Луція, середульша, з надто розвинутою дорослою головою на дитячому пухкому тілі, білому і зманіженому, подала мені лялькувату, ніби щойно набубнявілу руку й тут-таки зацвіла на все личко, мов півонія, що вмить заповнюється всіма переливами рожевого. Знічена своїми рум’янцями, що безсоромно зраджували таїну менструації, вона мружилась і ще більше шарілася від доторків найбуденніших запитань, адже кожне з них могло чаїти в собі прихований натяк на її таке вразливе дівоцтво.

Еміль, найстарший серед кузинів, наділений білявим вусом та обличчям, що з нього життя вже наче встигло змити будь-який вираз, прогулювався туди й назад кімнатою, руки заклавши в кишені наморщених багатьма складками штанів.

Його елеґантний і коштовний вистрій мав на собі відбиток екзотичних країн, з яких він повернувся. Його зів’яла розмазана фізія, здавалося, з дня на день забуває себе саму, робиться стіною, порожньою й білою, з блідим мереживом судин, ув яких, мов лінії на облізлій мапі, плуталися напівзгаслі спогади бурхливого і змарнованого життя. Будучи майстром у картярських мистецтвах, він палив довгі шляхетні цигарки і дивно пахнув далекими країнами. З поглядом, заблуканим десь у віддалених споминах, він розповідав дивовижні історійки, що в певному місці раптом уривалися, розлазились і розвіювались у нічому. Я водив за ним сумними очима, намагаючись, аби він звернув на мене увагу і порятував від нудьги. Мені й дійсно здавалося, що він підморгнув у мій бік, виходячи з кімнати. Я потягнувся за ним. Він сидів на низькій козетці, схрестивши коліна ледь не на рівні голови, лисої, мов більярдна куля. Здавалося, що то й не він, а лиш його одяг, весь у складках, вим’ятий, перекинутий через фотельне бильце. І що не обличчя він мав, а видих обличчя — пляму, що полишив у повітрі на одну мить незнаний перехожий. У блідих, ніби з голубої емалі, долонях він тримав портмоне і щось у ньому роздивлявся.

З розмитого обличчя ледве прозирнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярським підморгуванням. Я відчув до нього нездоланну близькість. Він затис мене поміж колін і, спритними руками тасуючи перед моїми очима фотографії, став показувати картинки з голими жінками та хлопцями в дивних позах. Я стояв, спираючись на нього боком, і дивився на ті красиві людські тіла далеким відсутнім поглядом, аж раптом флюїд[11] невиразного збудження, що ним просякло повітря, дійшов до мене і збіг по мені трепетом тривоги, хвилею наглого проникнення. Але тоді туманець усмішки, що з’явився під його м’яким і гарним вусом, зав’язь пожадання, що напружилася на його скроні пульсуванням жилки, зусилля, що певну мить утримувало його риси зібраними, — все знову розпалося в ніщо, й обличчя розчинилось у непритомності, забуло про себе, розвіялося.

Уже й тоді наше місто все більше западало у хронічну сіризну смеркань, заростало на околицях лишаєм тіней, пухнастою пліснявою й залізястого кольору мохом.

Заледве розповитий з брунатних димів і ранкових туманів, новий день відразу ж перехилявся в низький бурштиновий пополудень, на мить робився прозорий і золотий, мов пиво, щоб урешті зійти під безліч разів розчленовані фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.

Ми мешкали на площі Ринок, в одному з тих темних будинків з порожніми і сліпими фасадами, що їх так тяжко розрізняти.