Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання - Страница 13

Пильно придивившись до одного з будинків, я дійшов висновку, що переді мною задня, ніколи досі не бачена стіна будинку гімназії. Я саме доходив до брами, яка, на моє здивування, була відкрита, а сіни освітлені. Увійшовши, я опинився на червоній доріжці в коридорі. Я мав надію, що зможу непомітно прокрастися через будинок і вийти з передньої брами, скоротивши добряче шлях.

Мені пригадалося, що о цій порі в залі професора Арендта[57] повинен би відбуватись один із тих позапрограмних уроків, що проводилися пізно увечері — ми збиралися на них узимку, палаючи шляхетним запалом, яким нас надихнув той прекрасний учитель, — повправлятись у малюванні.

Невеличка групка найстаранніших майже губилась у великому темнуватому залі, на стінах якого побільшувались і переламувалися тіні наших голів, що їх відкидали дві маленькі свічки, запалені в шийках пляшок.

Щиро кажучи, протягом тих уроків ми малювали не так уже й багато, а професор не ставив перед нами надто конкретних вимог. Декотрі приносили з дому подушки і вкладалися трохи подрімати на партах. І лише найретельніші малювали коло самої свічки, в золотому кружалі її сяєва.

Зазвичай ми довго чекали професора, нудьгуючи в сонних розмовах. Урешті двері його кімнати відчинялись і він заходив — малий, з красивою бородою, езотерично усміхнений, стримано мовчазний, сповнений аромату таємниці. Він різко замикав за собою двері кабінету, крізь які з-за його спини на мить вигулькувала тісна юрба гіпсових тіней, класичних фрагментів, зболених дітей Ніоби, Даная чи Тантала[58], весь той сумний нікчемний Олімп, що роками скнів у цьому зібранні гіпсів. Мутнуваті сутінки панували в тому приміщенні навіть за дня, сонно переливаючись довкола гіпсових марев, застиглих поглядів, бляклих овалів і задуми, що не вела нікуди. Ми полюбляли післуховувати під дверима — тишу, сповнену зітхань і пошептів цього дедалі крихкішого й зарослого павутиною звалища, цього присмерку богів[59], що розкладався з нудьги й монотонності.

Сповнений гідності професор урочисто походжав між порожніми партами, за якими, поділені на малі групки, ми щось малювали в сірих відсвітах зимової ночі. Було затишно й сонно. Де-не-де мої друзі вкладалися спати. Свічки поступово догасали у пляшках. Професор заглиблювався у простору засклену шафу, забиту старими фоліантами, старомодними ілюстраціями, гравюрами та стародруками. Підсилюючи себе езотеричними жестами, він показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічні гущавини, алеї в зимових парках, які чорніли впереміш із білими місячними доріжками.

За сонними розмовами час минав непомітно і збігав нерівномірно, в’яжучи свої вузли у плині годин і подекуди ковтаючи цілі порожні інтервали. Невідомо як, без жодного переходу, ми всією ватагою вже прямували назад білою засніженою алеєю, отороченою з боків чорним і сухим живопліттям. Ми йшли уздовж цього волохатого берега темряви, черкаючи об ведмедяче хутро кущів і наступаючи на їхні хрусткі гілки в ту ясну, хоч і безмісячну ніч, у той молочний несправжній день, десь далеко за північ. Розсіяна білизна того світла, що бралося зі снігу, з блідого повітря, з молочного навкілля, була ніби сірий папір гравюри, на якому, підкреслено чорні, плуталися лінії й візерунки густих заростей. Ніч повторювала, тепер о цій далеко запівнічній порі, всі ті серії ноктюрнів[60] і нічних гравюр професора Арендта, розвивала його фантазії.

У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда найглибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затишно і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м’який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї весняної зими. Гущавиною безгучно лазили куниці, ласки та іхневмони[61], хутрясті нюхливі тваринки, що відгонили кожушиною, витягуючись на низьких лапках. Ми підозрювали, що серед них траплялися й експонати зі шкільного кабінету, які, хоч уже й випатрані й облізлі, тієї ночі вчувалися своїм порожнім нутром до старого поклику, інстинкту гонів, і поверталися до своєї пущі, до короткого примарного життя.

Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.

Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.

Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася широкими скляними аркадами до середини помешкання. Там починалася довга анфілада кімнат, що тяглись углиб, облаштовані зі сліпучим блиском. Мій зір линув єдвабом обшивок на шпалерах, роззолоченими дзеркалами, дорогими меблями і кришталевими люстрами, потопаючи в м’яких, мов пух, і сповнених надмірностей інтер’єрах, що вирували кольоровими спалахами й миготіли арабесками, переплутаними гірляндами та щойно розпущеними квітами. Глибока тиша цих порожніх салонів повнилася тільки таємними поглядами, що ними перекидалися дзеркала, і сполохом арабесок, що бігли фризами вгорі уздовж стін і зникали в ліпнині білих склепінь.

Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка — і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині[62] спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.

Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.

Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.