Чорний обеліск - Страница 2

– І все ж мені здається, що інтелігентність, досвід і старість на щось-таки придатні, – кажу я.

Ґеорґ посміхається і вручає мені пачку сигарет, в якій шести штук не вистачає.

– Було щось нове? – питає він.

– Нічого. Жодного клієнта. Але я змушений настійно просити в тебе підвищення платні.

– Знову? Адже тобі її тільки вчора підвищили!

– Не вчора, а сьогодні вранці, о дев’ятій годині. На якихось там мізерних вісім тисяч марок. О дев’ятій годині ранку вони все-таки чогось були варті. Але відтоді курс долара піднявся знову, і я, замість того щоб купити нову краватку, можу лише придбати за них пляшку дешевого вина. А мені потрібна краватка.

– Який зараз курс долара?

– Сьогодні опівдні – тридцять шість тисяч марок. Вранці був ще тільки тридцять тисяч.

Ґеорґ Кроль оглядає сигару.

– Тридцять шість тисяч! Просто якесь божевілля! Чим усе це скінчиться?

– Загальним банкрутством, пане фельдмаршал, – відповідаю я. – Однак поки що нам треба жити. Ти приніс гроші?

– Тільки маленький чемоданчик на сьогодні й на завтра на ранок. Асигнації по десять тисяч, по тисячі і навіть кілька пакетів любих старих сотень. Десь біля п’яти фунтів паперових грошей. Інфляція розвивається так швидко, що державний банк не встигає їх друкувати. Асигнації в сто тисяч марок з’явилися тільки два тижні тому, а вже, видно, доведеться друкувати папірці в мільйон марок. Коли ми дійдемо до мільярдів?

– Якщо так триватиме далі, то за кілька місяців.

– Боже мій! – зітхає Ґеорґ. – Де та чудова спокійна пора тисяча дев’ятсот двадцять другого року? Тоді за рік курс долара піднявся тільки з двохсот п’ятдесяти до десяти тисяч марок. А про двадцять перший рік нічого й казати – тоді долар піднявся всього на якихось нещасних триста процентів.

Я визираю у вікно, що виходить на вулицю. Ліза тепер стоїть у шовковому халаті, розмальованому папугами. Вона повісила дзеркало на ручку од вікна й розчісує свою гриву.

– Глянь-но сюди, – гірко кажу я. – Вона не сіє, не жне, а отець небесний годує її. Цього халата вчора ще не було. Шовк цілими метрами, а я не можу нашкрябати навіть на краватку!

Ґеорґ посміхається.

– Ти – скромна жертва часу, а Ліза, навпаки, пливе на повні вітрила по хвилях інфляції. Вона – Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не торгувати оселедцями чи акціями, як твій друг Віллі?

– Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірним надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам теж доводиться робити деякі витрати на гардероб.

– Ти не можеш купити краватку завтра?

– Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.

Ґеорґ приносить з передпокою чемоданчик з грошима, дістає з нього два пакети й кидає мені.

– Вистачить?

Я переглядаю пакети. Це здебільшого сотні.

– Дай ще з півкіло цих шпалер, – кажу я. – Тут щонайбільше п’ять тисяч. Спекулянти-католики кладуть стільки в церкві на тацю під час служби божої, та ще й соромляться, що вони такі скупі.

Ґеорґ шкрябає свій лисий череп – атавістичний рух, який йому зовсім ні до чого. Потім простягає мені третій пакет.

– Слава Богу, що завтра неділя, – каже він. – Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, Богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.

– А в якому, власне, ми становищі? – питаю я. – Чи ми збанкрутували чи справи наші йдуть блискуче?

Ґеорґ глибоко затягується сигарою.

– Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, що збирали гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. Серед дрібних торговців – більшість, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лиш у тих, хто має валюту, акції та реальні цінності. Отже, і в нас також. Ну як, просвітив я тебе?

– Реальні цінності! – Я виглядаю в садок, де міститься наш склад. – Насправді їх у нас не дуже багато. Переважно пісковик і литво, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й це твій брат продає зі збитком для себе. Найкраще було б зовсім нічого не продавати, чи не так?

Ґеорґу немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже піднімається старими сходами. Чути покашлювання людини, яка не терпить заперечень. Це – дитя сім’ї, яке завдає їй чимало клопоту, Генріх Кроль молодший, другий власник фірми.

Генріх Кроль – низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Ґеорґа й мене. Для нього ми – канцелярські щурі, що цілими днями б’ють байдики, тоді як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти – грабарі або вчителі – повідомили про чиюсь смерть.

Генріха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генріх Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, – перший занадто красномовний, а другий – занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм – штани в смужку й маренговий піджак, а крім того – старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генріх Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення – навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генріх Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога – а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, – віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.

Генріх знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генріх просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.

– Я продав надгробок з хрестом, – каже він з нещирою скромністю.

– Який? Маленький, мармуровий? – з надією питаю я.

– Ні, великий, – відповідає Генріх, втупившись у мене очима.

– Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?

– Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?

Генріх втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.

– Ні, – відповідаю я, – іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.

– За скільки ж ти його продав? – не витримує Ґеорґ.

Генріх потягується.

– За три чверті мільйона – без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.

– О боже! – вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.

Генріх кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.

– Це була важка боротьба, – пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.

– Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, – кажу я.

– Що?

– Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.

– Що? – роздратовано перепитує Генріх. Я завжди збиваю його з пантелику.

– Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, – пояснює Ґеорґ.

– Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…

– Генріху, – лагідно перебиває його Ґеорґ, – ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпів скоротечних сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.