Чеслав. В темрявi сонця - Страница 4

– Ось і наш Чеслав додому приблудився, – потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.

Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.

– Де був, сину? – буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.

– Полював, батьку, – постарався так само спокійно відповісти Чеслав.

Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:

– Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.

– Не добув я нічого нині, – уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.

– Голубо, принеси-но води зі струмка, – раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.

– Так ось же вода, – зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.

– Я сказав: свіжої, зі струмка, – у його голосі тепер зовсім не було м’якості. – А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.

Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.

– Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… – Велимир уважно подивився на сина.

Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.

– Ну, то й що, і таке буває, – продовжував Велимир. – І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?

– Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, – похнюпившись, тихо відказав Чеслав.

– А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?

І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг – батькові відповідати треба.

– Я вже не дитя нерозумне, – спалахнуло обличчя юнака.

Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.

– Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, – від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. – Не сам живеш – у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.

– Тож я вже давно на полювання сам ходжу.

– І я знав завжди про це! – все-таки не стримався й хряпнув кулаком по столу Велимир.

– Ой, а чого це ви в темряві сидите? – до будинку ввійшла Болеслава.

Наблизившись до вогнища, вона підкинула хмизу. Від вогню, що отримав свіжу поживу, одразу зробилося світліше. Від нього жінка скіпкою запалила плошку з жиром, що правила за свічник.

Болеслава була сестрою Росави, другої дружини Велимира, матері Чеслава. Життя розпорядилося так, що голові Роду не щастило з дружинами. Першу, матір Ратибора, задерла в лісі ведмедиця, коли баби по гриби ходили. Вони випадково натрапили на клишоногу з дитинчатами, і та кинулася на жінку, оберігаючи своїх малят. Отак малолітній Ратибор залишився без матері, а Велимир – без дружини.

Переживши втрату, Велимир узяв собі другу жінку – Росаву. Через якийсь час вона зрозуміла, що носить під серцем дитя. Велимир радо зустрів цю новину. З першою дружиною їх з’єднали, коли вони були ще зовсім юними й мало що розуміли у своїх почуттях. Були молоді, і їх просто тягло одне до одного, повних сил і бажання.

Другу дружину Велимир обирав уже сам, довго придивлявся, об’їжджаючи сусідні селища та хутори. І нарешті знайшов. Видна собою Росава запала йому в душу одразу, але він вичікував якийсь час, перевіряючи, чи не примхи це. Він ставився до неї із захопленням і ніжністю – почуттями, що їх рідко виявляли до жінок його родичі. Він жалував її! Тендітна, на відміну від більшості жінок племені, міцно збитих і сильних, Росава нагадувала Велимирові квітку лісової конвалії.

Коли молодій жінці настав час народжувати первістка й почалися перейми, покликали найдосвідченіших у цих справах бабів Роду. Але Росава кричала та металася в потугах півдня, а розродитися ніяк не могла. Тоді Велимир, порушуючи заборони волхва Колобора, вирішив покликати стару Мару. Але й вона нічим не змогла допомогти. Наприкінці дня знесилена Росава стала вгасати.

– Пращури кличуть її, – винесла свій безжальний вирок Мара.

Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:

– Дитя ще живе, ворушиться…

Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.

– Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, – прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.

Вона куйовдила його волосся, як тоді, коли їм здавалося, що вони разом дійдуть до кінця свого шляху й ніщо вже не зможе перешкодити цьому.

Якоїсь миті Велимир відчув, що рука його коханої дружини безвільно впала поруч із його головою. Він важко підвівся.

– Дитя має жити, – глухо сказав він Марі й попрямував до виходу.

Біля порогу він зупинився, ще раз глянув на Росаву й вийшов.

Тоді Мара взяла гострий ніж і, встромивши його в живіт породіллі, вирізала дитину з черева Росави. Так з’явився на світ Чеслав. Мара винесла його з будинку, крикливого, загорненого в полотно, залитого материнською кров’ю, – не відав, що коштував своїй матері життя. Жінка передала дитя до рук Велимира.

– Хлопчик.

Велимир глянув на сина й відвів очі.

– Візьми, – віддав він дитину Марі й пішов геть.

Повернувся він лише наступного дня. Де вештався і що робив – нікому про те відомо не було. Але ще кілька днів після похорону Росави він не міг підійти до видовбаної з дерева колиски, де лежала дитина, його син. За хлопчиком доглядали жінки, намагаючись напоїти розведеним козячим і коров’ячим молоком, але він часто плакав, немов відчуваючи втрату матері. Цей плач не давав спокою його батькові й усій окрузі. І якось уночі Велимир не витримав і, взявши сина на руки, почав заспокоювати. Пригорнув його до грудей і носив хатою, заколисуючи, поки не розвиднілося. Тільки тоді він відчув, яка дорога йому ця безпомічна істота. І разом із цим до нього прийшло відчуття, що цей горластий хлопчик – усе, що залишилося йому, окрім хіба що спогадів, від коханої, від його Росави.

За кілька днів у їхньому домі з’явилася Болеслава – рідна сестра Росави. Тяжка доля лишила свій безжальний слід і на сестрі загиблої. У неї самої тільки-но померла дитина, а до її народження річка забрала чоловіка. Болеслава почала годувати Чеслава й надалі замінила йому матір. Жінка залишилася в будинку Велимира й після того, як хлопчик підріс, стала господарювати й наглядати за двома паливодами й Велимиром. І тільки коли після декількох років самотності Велимир привів у дім третю дружину, Болеслава повернулася в городище своїх родів.

Але й третю дружину судилося втратити Велимирові. Після народження дочки на неї напала пропасниця й жінка згасла, як скіпка. За день не стало й дитини.

Тоді знову повернулася в дім Велимира Болеслава.

На прохання Велимира волхв Колобор розпалив родове багаття і запитав Великих про напасті, що переслідували дружин ватажка. Поспілкувавшись із Великими, Колобор переказав Велимирові їхню волю: не буде йому щастя з дружинами. Велимир вирішив не суперечити більше волі Великих і не шукати собі нової жінки. Як чоловік ще в силі й при бажанні, він почав жити з Болеславою. У городищі якщо про це й говорили, то потайки, побоюючись суворої вдачі Велимира…

З появою Болеслави Велимир не став продовжувати розмови із сином, гадаючи, що й того буде досить для науки, а до того ж знаючи, що жінка все одно буде на боці свого годованця. І хоч ніколи не посміє суперечити йому, чоловікові, та своє мовчазне невдоволення й незгоду зуміє виявити. Можеш бути певен. Жінки це вміють. І тому, ще раз суворо зиркнувши на сина з-під насуплених брів, пішов спати.