Червона трава - Страница 26

– Існував, цього досить… – сказав Вольф.

– Далеко не так… – заперечив старий. – Кожен має виконувати свою роботу.

Вольф спробував нахилити на себе вартівню. Вона подалась.

– Послухайте, що я вам скажу, а тоді піду, – мовив Вольф. – Останні пункти плану ідуть як по маслу. Але я зроблю вам сюрприз. Я дещо зміню.

– … виконувати свою роботу… – бубонів дід. – Потрібну.

– Нема роботи – нема й безробіття, – сказав Вольф. – Так чи ні?

– Податок, – правив своєї старий, – сплатіть податок. Жодних тлумачень.

Вольф вишкірив зуби.

– Зараз я піду на поводу в своїх інстинктів, – пишномовно заявив він. – Уперше. Ні, як направду, то вдруге. Я вже розтрощив сьогодні кришталеву салатницю. Ви станете свідком головної пристрасті мого існування: злоби непотрібної людини.

Він нахилився до землі, несамовито рвонув, і вартівня гіерекинулась. Дідок лишився сидіти на стільці у своєму канотьє.

– Моя вартівня… – сказав старий.

– Ваша вартівня валяється на землі, – сказав Вольф.

– У вас будуть неприємності, – мовив старий. – Я подам рапорт.

Вольфова рука впала старому на потилицю, аж той зойкнув. Вольф підвів його.

– Ходімте, – сказав він. – Подамо рапорт разом.

– Облиште мене, – запротестував старий, виборсуючись з Вольфових рук. – Зараз же дайте мені спокій, а то я погукаю…

– Кого? – спитав Вольф. – Ходіть зі мною. Трішки прогуляємось. Кожен робить своє діло. Моє – це передовсім одвести вас.

Вони пішли пісками. Вольфові пальці, як пазурі хижого птаха, здавили дідову шию, і той ішов зігнувшись, човгаючи по піску жовтими черевиками. Сонце прямовисним бияком падало на Вольфа та його супутника.

– Передовсім одвести вас, – повторив Вольф, – тоді повалити на землю.

Він так і зробив. Старий злякано зойкнув.

– Ви ж мені не потрібні, – сказав Вольф. – Тільки заважаєте. Віднині я звільнятимусь від усього, що мені заважає. Від усіх своїх спогадів. Від усіх перешкод. Замість того щоб гнутися ще нижче, пересилювати себе, вимотувати себе й зношуватись… Бо мені страшно, що я зношуюся від усього цього, зношуюся, ви чуєте чи ні! – заволав Вольф. – Я вже старіший за вас!

Він опустився на коліна перед старим чоловіком, що перелякано рячився, як риба на сухому хапаючи ротом повітря, узяв жменю піску і став запихувати в беззубий рот.

– Одну за дитинство, – сказав він.

Старий почав відпльовуватись, він задихався.

Вольф набрав ще жменю.

– Одну за релігію.

На третій жмені старий почав полотніти.

– Одну за навчання, – сказав Вольф, – ще одну – за любов. Щоб усе мені з’їли, біс вам у печінку!

Лівою рукою він прибив до землі живий клубок, що задихався під акомпанемент приглушеного бурчання в животі.

– І ще одну, – сказав Вольф голосом пана Бісера, – за вашу активність як клітинки соціального організму. – Його правиця, стиснута в кулак, утрамбовувала пісок між яснами жертви. – Ну, а останню я прибережу для ваших можливих метафізичних побоювань, – докінчив Вольф.

Чоловік уже не ворушився. Остання жменя піску розсипалась по зчорнілому обличчі, набилась у запалі очниці, присипала налиті кров’ю очі.

– Що може бути самотнішого за мерця… – промурмотів Вольф, дивлячись на старого. – Що може бути толерантнішого. Стабільнішого… Га, пане Опіку?.. І любішого. Що найбільше пасує своїм обов’язкам… І найвільніше від усіх страхів? – Він на хвильку, замовк і підвівся. – У першу чергу ви звільняєтесь від того, що вам заважає, й робите з цього труп. Тобто щось досконале, позаяк нема нічого досконалішого за труп. Це дуже успішна операція. Одним пострілом убиваєш двох зайців.

Вольф ішов і йшов, хоч сонце вже сіло. Від землі повільно підіймався туман і слався над нею сірим серпанком. Невдовзі Вольф перестав бачити свої ноги. Він відчув під собою тверду землю і ступив ногою на камінь.

– Мрець – це добре. Він довершений. Він не має пам’яті. Тут – закінчення. Тільки мертві бувають довершені.

Дорога стрімко пішла вгору. Знявся вітер і розвіяв туман. Зігнувшись до землі, Вольф боровся з вітром і помалу брався вгору, допомагаючи собі й руками. Було темно, але він розгледів над головою майже вертикальний скелястий мур, оповитий повзучими рослинами.

– Звісна річ, щоб забути, можна було б почекати, – сказав Вольф. – Там теж це вдалося б. Але тут, як і всюди, є люди, і їм несила чекати.

Він майже прилип до вертикальної стіни й став поволі видряпуватись угору. Ніготь одного пальця застряг у розколинці між камінням. Вольф рвучко сіпнув рукою. Палець кровоточив, частіше забився живчик.

– І коли тобі несила чекати, коли ти сам собі стаєш на заваді, тоді в тебе є і привід, і виправдання, – знову заговорив Вольф. – І тоді, як ти спекаєшся всього того, що заважало тобі… самого себе спекаєшся… тоді ти досягнеш досконалості. І коло замкнеться.

М’язи його напружувались у неймовірних зусиллях, а він все дерсь і дерсь угору, наче муха приліпившись до муру. Колючі рослини тисячами гострих пазурів роздирали його тіло. Задиханий і виснажений, Вольф наближався до гребеня.

– Ялівцевий вогонь… у каміні безбарвних цеглин, – іще сказав він.

У цю мить Вольф досяг верха скелястого муру. Неначе крізь сон відчув під пучками холод сталевої кліті, а на обличчі – ляпаси вітру. Від одного такого сильнішого подмуху Вольф мало не розчепив пальці.

– Досить лише захотіти… – цідив він крізь зуби. – Я завжди міг долати свої бажання…

Він розчепив пальці, розслабив м’язи, обличчя його пом’якшало.

– Але я вмираю, випивши їх до дна…

Вітер одірвав його од кліті, підхопив і закрутив у вихорі.

– Ну що? – спитала Ліль. – Пакуємо валізи?

– Пакуємо, – відповіла Грайвесна.

Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.

– І щоб ніяких серйозних чоловіків, – сказала Грайвесна.

– Ні, – сказала Ліль. – Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.

– А мені більше подобаються зелені, – вставила Грайвесна.

– І які їздять на двадцятип’ятиметрових машинах, – вела далі Ліль.

– Так, – сказала Грайвесна. – І вони плазуватимуть в нас у ногах.

– Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.

– У фартухах з органді.

– А ми будемо до них холодні, – сказала Ліль про тих чоловіків. – І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.

– А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.

– Це буде просто чудово! – захоплено вигукнула Ліль.

Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.

– Ось, – кинула вона, – кожній по валізі.

– Я зроду її не наповню, – сказала Грайвесна.

– Я теж, – погодилась Ліль, – але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.

– А як Вольф? – зненацька спитала Грайвесна.

– Ось уже два дні, як він пішов, – сказала Ліль дуже спокійно. – І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.

– Моя мрія, – протягла Грайвесна в задумі, – це вийти заміж за педераста з торбою грошей.

Сонце вже стояло височенько, коли Ліль з Грайвесною вийшли з дому. Обидві були гарно вбрані. Може, трішки сміливо, але зі смаком. Зійшлися на тому, що важкі валізи полишать у кімнаті Ліль, а пізніше по них пришлють.

Ліль була у вовняній барвінковій сукні, яка туго облягала її груди й стегна. Крізь довгий розріз на боці прозирали димчасто-сірі панчохи. Маленькі сині черевички з пишними бантами, велика замшева сумка, підібрана в тон, і барвистий султан у білявому волоссі доповнювали її туалет. Грайвесна мала на собі чорний англійський костюм і блузку з воланистим жабо, довгі чорні рукавички та чорний капелюх з білою стрічкою.