Червона трава - Страница 17

– Беріть, синку, – промовив абат. – Загалом відповідали ви незле. І за це висока оцінка. Коли наберете таких десять, я дам вам малюночок. Гарнесенький малюночок.

Вольф отетеріло позирнув на святого отця й покрутив головою.

– Неправда, – сказав він. – Ви не такий. Не такий терпимий. Усе це тільки машкара. Підривна діяльність. Пропаганда. Художній свист.

– Та ні ж бо, ні, – почав запевняти його абат, – ви помиляєтесь. Ми дуже терпимі.

– Розказуйте-розказуйте. Хто ще може бути терпиміший за атеїста?

– Покійник, – недбало кинув абат Шкваро, закладаючи портмоне до кишені. – Ну що ж, дякую вам, красно дякую. Хто там далі?

– До побачення, – сказав Вольф.

– Дорогу знайдете? – спитав абат Шкваро, але відповіді не дочекався.

Бо Вольф уже вийшов. Тепер він про все це думав. Про те, чого при абаті не можна було й згадувати… Про довге клякання в темному приділі, яке завдавало такої муки і яке він усе ж з приємністю воскресив у пам’яті. Про саму каплицю, прохолодну й трохи таємничу. Одразу праворуч від входу була висповідальня. Він пам’ятав свою першу сповідь – плутану, повну загальників, як і всі наступні, і голос священика за ґратками віконця, голос, що здавався відмінним від того, яким панотець звичайно розмовляв, – таємничий, трохи приглушений, рівніший, так ніби сама роль сповідника підносила його над власним саном, чи то сан – над сповідником, надаючи йому вишуканої здатності прощення, безмежного розуміння й спроможності успішно розрізняти добро й зло. Найпотішнішою була процесія перед першим причастям: озброєний дерев’яним торохкальцем, святий отець муштрував їх, як маленьких солдатів, аби в урочистий день усе минуло гладесенько-рівнесенько. Каплиця втратила свою владу над ними й стала ріднішою – щось на взірець змови утворилося між прадавнім камінням і школярами, які, поділені на групи, вправлялися виладнуватись у два ряди по праву й ліву руч від центрального проходу, розсипатися й шикуватись у щільнішу колону, проходити центральним нефом до сходин і, розділившись на два симетричні ряди, приймати облатку з рук отця-настоятеля та вікарія, який того дня мав йому допомагати. «Вікарій чи не вікарій подасть мені облатку?» – перепитував себе Вольф і прораховував багатоходові комбінації, внаслідок яких він вирішальної миті стане на місце свого товариша і причаститься від того, від кого належить, бо якщо переплутає, його поб’є грім чи схопить лукавий і забере, на віки вічні. А ще вони вивчали церковні гімни, і приділ повнився голосами лагідних божих ягняток, звуками слави, надії та опори! А нині Вольф із подивом подумав, наскільки ж усі ці слова любові й поклоніння нічого не важили, наскільки обмежувались лише своїм звуковим призначенням в устах дітей, у його власних устах. Тоді так цікаво було приймати це перше своє причастя, стояти навпроти молодших за тебе з відчуттям, що ти ступив соціальною драбиною на сходинку вгору, що тебе підвищено в званні. Коли ж стояв віч-на-віч зі старшими, складалося враження, що ти вже впритул наблизився до них і можеш поводитися з ними як рівний з рівними.

А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.

Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник – дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити – так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса – чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.

Порожнеча. Марна лічба.

Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі – й перед самим паном. Потер лоба й сів.

– Склали? – спитав пан Опік.

– Склав, – сказав Вольф. – Безрезультатно.

– Як це? – не зрозумів пан Опік.

– Якось не клеїться, – сказав Вольф. – виходить суцільна брехня.

– Ну, а пізніше? – спитав пан Опік. – Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.

– Ви гадаєте? – спитав Вольф. – Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.

– Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, – пояснив пан Опік. – Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.

– Украй маловагоме, – відгукнувся Вольф. – Ніколи цим не переймався.

– Атож-атож, – промурмотів пан Опік, – але так буде повніше.

– Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, – пояснив Вольф. – Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.

– А тепер, – сказав пан Опік, – поговорімо серйозно.

– Це тягнеться вже стільки років, – сказав Вольф. – Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.

– Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, – проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. – Адже це й тільки це привело вас сюди.

– Десь так, – сказав Вольф. – Тобто, чому я розчарувався в житті.

– Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.

Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.

– Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, – додав він.

– Ви певні цього? – спитав пан Опік.

– Наука давалася мені легко, – пояснив Вольф, – до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.

– Можна було зацікавитися чимось іншим, – сказав пан Опік. – Музикою. Малюванням.

– Ні, – сказав Вольф.

Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.

– Мій батько полишив навчання в досить юному віці, – знову вдався до пояснень Вольф. – Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.

– Одне слово, вас записали до ліцею, – сказав пан Опік.

– Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, – провадив Вольф. – Це теж чимало важить.

– І все пішло як по маслу? – спитав пан Опік.

– Так, певною мірою… – відповів Вольф. – Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.

– Може бути й так, – мовив пан Опік.

– Та водночас, – вів далі Вольф, – ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі – із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, – неминуче розчарування.