Червона трава - Страница 16

– Я готовий, добродію, – відгукнувся Вольф.

– Мені дуже прикро, – докинув пан Опік, – що моєму колезі абатові Шкваро доведеться вертатися з вами назад. Справді ж бо, ваші взаємини з релігією були нетривалі, тоді як у тенета навчання ви потрапили на довгі шістнадцять років.

Вольф кивнув головою.

– Зараз ви підете від мене внутрішнім переходом і дійдете до третього коридора. Там неважко буде знайти абата Шкваро, якому ви й віддасте цього квитка. Потім знову повернетесь до мене.

– Гаразд, – погодився Вольф.

Пан Опік заповнив бланк і простяг Вольфові.

– Таким чином ми обидва матимемо час зібратися з думками. Отже, переходом до третього коридора.

Вольф устав, віддав честь і вийшов.

На серці ніби щось гнітило. Лункий перехід з дугастою стелею дивився вікнами на внутрішнє подвір’я, на сумовитий садок з алеями, жорствою і карликовими букшпанами. На посохлих клумбах, ледь порослих жалюгідною травичкою, їжачились мертві трояндові кущі. Вольфові кроки помножувались луною між стін, і йому здавалось, ніби він біжить, як біг колись, спізнюючись на уроки, а потім прослизає через комірчину консьєржки, бо великі ворота, закуті в глухі залізні листи, вже зачинено. На зернистий цементовий майданчик опускались перпендикуляри колон, що підтримували напівкруглу арку з білого черепашника. Арка потерпіла від часу найбільше. На протилежному боці в прочинені двері було видно порожні класи з партами, що уступами підіймалися вгору. Вряди-годи в поле зору потрапляла пряма й сувора чорна дошка або кафедра на зачовганому помості.

Коло третього відгалуження коридора Вольф умить засік білу емальовану табличку: «Катехізис». Він нерішуче постукав і ввійшов. Це був клас, звичайнісінький шкільний клас, без столів, з простими грубо рубленими лавами та лампами під полив’яними абажурами на довгих шнурах. Півтора метра стіни, пофарбованої в коричневий колір, що вище вироджувався в сірий брудний відтінок. На всьому лежав грубий шар пилюки. З-за столу на Вольфа дивився худезний благовидий абат Шкваро. Він мав борідку клинцем і сутану доброго крою. На столі лежав тоненький портфельчик з чорної шкіри. Вольф без подиву постеріг у його руках те саме досьє, яке кілька хвилин тому тримав пан Опік.

Він подав абатові свій квиток.

– Вітаю вас, сину мій, – озвавсь абат перший.

– Добридень, отче, – відповів Вольф. – Я від пана Опіка…

– Знаю-знаю, – сказав абат Шкваро.

– Ви кудись поспішаєте? – спитав Вольф. – Я можу піти.

– Ну що ви, що ви, – заспокоїв його абат, – маю силу часу.

Його ґречний утомлений голос оглушив Вольфа, як звук розбитої тарілки.

– Отже… – почав абат Шкваро, – стосовно мого предмета… Ну добре, ви ні в що не вірите, правда?.. Тоді скажіть мені таке… Коли ви перестали вірувати? На це неважко відповісти, еге ж?

– Та неважко, – кивнув головою Вольф.

– Ви сідайте, сідайте, – запросив абат. – Онде візьміть собі стільця… Не кваптеся, не хвилюйтесь…

– Було б через що хвилюватись… – сказав Вольф утомлено.

– Вам нецікаве моє запитання?

– Ні-ні, що ви! – вигукнув Вольф. – Тільки дуже просте, ото й тільки.

– Не таке просте, як вам здається… подумайте ще…

– Надто рано беретеся до малечі, – сказав Вольф. – Ви їх вербуєте в тому віці, коли вони вірять у дива й хочуть бодай одне з них побачити навіч. Але див нема, і на цьому все закінчується.

– Ви були не такий, – зауважив абат Шкваро. – Подібне міг би сказати хтось інший, але не ви. Ви зараз відповіли так, аби не заходити з собою в суперечність, я розумію… а поза тим, ваш випадок, коли не помиляюсь, дещо відмінний… атож, дещо відмінний.

– Ну знаєте! – обурився Вольф. – Якщо ви так добре поінформовані про мою особу, чого ж вам ще треба?

– Ваша правда, – погодився абат Шкваро, – мені нічого не треба. Це треба лише вам… лише вам…

Вольф присунув собі стільця й сів.

– Катехізис у нас викладав такий же абат, як і ви. Його звали Лисохвіст де Коленкур з Рож-Бізона.

– Шкваро – моє неповне ім’я, – люб’язно повідомив абат. – Я теж маю дворянську приставку до свого прізвища…

– Так ось, не всі діти були рівні в його очах, – провадив Вольф. – Більше його цікавили ті, що краще вбрані, а також їхні мами.

– Усе це не може стати визначальним мотивом для втрати віри, – примирливо зауважив абат Шкваро.

– У день свого першого причастя я палко вірив у Бога, – сказав Вольф. – Мало не зомлів у церкві. Думав, так хоче Ісус. А насправді так подіяло тригодинне очікування в задушному приміщенні. До того ж я був голодний як вовк.

Абат Шкваро засміявся:

– Ви до релігії по-дитячому злопам’ятний.

– Релігія ваша дитяча, – віддав йому Вольф.

– Не вам про це судити, – парирував абат Шкваро.

– Я не вірю в Бога, – Вольф кілька хвилин помовчав, тоді додав: – Бог – ворог продуктивності.

– Продуктивність – ворог людини, – відказав на це абат Шкваро.

– Людського тіла… – виправив його Вольф.

Абат посміхнувся.

– Початок нашої з вами розмови невдалий… Ми збилися на манівці, ви не відповідаєте на моє запитання… Ну що ж…

– Мене розчарували форми, якими користується релігія, – сказав Вольф. – Надто все дешево. Усе оте блазнювання, пісеньки, костюмчики… Що католицизм, що мюзик-хол – жодної різниці.

– Спробуйте відтворити свій умонастрій двадцятилітньої давнини, – попрохав абат Шкваро. – Не соромтесь. На те тут я, щоб вам допомагати. Немає значення, хто я – священик чи хтось інший. Думка про мюзик-хол теж дуже важлива.

– Тут не буває аргументів ні за, ні проти. Людина або вірить, або ні. Мені завжди було ніяково входити до церкви. Ніяково було дивитись, як чоловіки, ровесники мого батька, колінкували перед маленькою шафкою. Мені ставало соромно за них і за свого батька. Таких священиків, про яких ото пишуть усякі неподобства в педерастичних книжечках, я не зустрічав, жодної несправедливості з їхнього боку не зазнав – та й навряд чи розпізнав би її, – і все одно, в присутності святого отця мені було ніяково. Може, через сутану…

– Може, коли ви промовляли: «Зрікаюся сатани з його помпами й чорними діяннями»? – спитав абат Шкваро, намагаючись допомогти Вольфові.

– Тоді я думав про помпу… атож, здається, думав… про зелену помпу з флюгером-розприскувачем, що стояла в сусідів у садку. Знаєте, я ж тільки по верхах нахапався катехізису, не міг піднесено плекати в собі віру так, як мене було виплекано. Це було чистісіньке лукавство, аби лиш тобі подарували золотого годинника і не чинили перешкод з одруженням.

– Хто ж вас примушував вінчатись у церкві? – спитав абат Шкваро.

– Людям це подобається, – сказав Вольф. – Молода у вінчальній сукні, ну, і… та що там, усього не розповіси, забув уже. Ніколи й не згадував.

– Хочете подивитися на фотографію Господа Бога? – запропонував абат Шкваро. – Справжнє фото.

Вольф звів очі на абата. Святий отець не жартував. Був увесь як на долоні – уважний, запопадливий, нетерплячий.

– Де б це ви могли її взяти! – сказав Вольф.

Абат Шкваро сягнув рукою до внутрішньої кишені сутани й видобув гарненьке портмоне з крокодилової шкіри каштанового кольору.

– Тут у мене є одна чудова серія… – сказав він, витяг три знімки і простяг Вольфові. Вольф недбало кинув на них оком.

– Так я й думав, – промовив він. – Друзяка Ганар. Він завжди грав Боженьку в шкільних виставах та під час перерв.

– Отож-бо! – вигукнув абат Шкваро. – Хто б міг подумати, Ганар! Він же був ледар. Валяка. Ганар. І сам Господь Бог. Хто б міг подумати? А погляньте ось на цю, в профіль. Вона чіткіша. Впізнаєте?

– Впізнаю, – сказав Вольф. – Коло носа ще мав таку жирну родимку. Було, на уроці приробить їй крильця з лапками, а всі думають – муха сіла. Ганар… бідолашний друзяка…

– Не треба його жаліти, – сказав Шкваро. – Він чудово влаштувався. Просто чудово.

Вольф зітхнув.

– Далі нікуди.

Абат вклав фото до портмоне. У сусідньому відділку лежала маленька прямокутна картка, і він простяг її Вольфові.