Через кладку - Страница 8

Изменить размер шрифта:

- Моє вона, Богдане, - обізвалася вона наново, - це те, що дівчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, «поступовим» вихованням не найшла би відповідного місця в нашій хаті, де все діється по традиціях стародавніх добрих газдинь, де заховуються старі, давні обичаї, хороняться народні святощі, а нараз між усе те в опокій моєї поважної, взірцевої хати донька урядовця, емансипантка! Маєш! Сам скажи. З одної сторони, вона собі голову наукою забиває, а другим боком, і хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи її за жінку? Що вона? Чи то яка репрезентація? Вправді, Обринські - гербові, але що з їх герба без маєтку? Не українцям бавитися в герби, як іншим народам, їм що інше треба. Вже би вся моя фамілія, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дізнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, - додала лагідніше, побачивши, що я ані словом не перебиваю її, - спам'ятайся, поки заженешся. Більшого добра, як його твоя мати тобі бажає, не придумає для тебе ніхто.

- Дякую вам, мамо! - відповів я їй спокійно, між тим коли в моїй груді щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дівчина з диким вихованням і, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої сторони і мужчинам рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але дика, як і вони всі ті Обринські, вздержливі, амбітні. А щодо другої точки, що вона рада мужчинам, то ви ще більше помиляєтеся. Коли ви це бачили, завважали? - спитав я і тут же нервово розсміявся.

Спитайтеся мене, мамо, яка вона дійсно, ота, по-вашому, така Маня, а я вам скажу. О, матері, матері! - кликнув я гірко. - Хто б годен вам догодити! які ви добрі, а які страшні й самолюбні! Хто б своє щастя у ваші руки уклав! Однак я знаю, - Додав я відтак, - що найбільше паде на вагу в оцінці цеї молодої дівчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку.

Та дарма, мамо, в тім дівчина не винна. Так невинна, як і в тім, що ось я зірвав ці білі цвіти.

- То ти легковажиш мої слова, сину? - спитала і глянула на мене з жалісливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем і не все хотів піддаватися її приказам.

- Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокійно, - але просто ви уроїли собі щось, що навіть ще і в мені не сформулювалося. Ані разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навіть не сказав вам, чи люблю її.

Вона всміхнулася й махнула рукою.

- Такі справи починаються цвітами, кінчаються женячкою, - сказала. - А ти знаєш, сину, що стільки всього мого щастя, що ти і твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула тихше, неначе за її словами крилося ще щось більше за те, що вже одверто заявила, - твердого, що якби не він у мене, Богдане, ми б сьогодні не були заможними, а цілком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є.

- Я знаю, мамо, - відповів я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що ніколи не буду невдячний проти вас. Одначе.

- Одначе, женитись будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матері? Правда? - настоювала на своїм.

- Як буду коли женитися, мамо, - відповів я, усміхаючись, - з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мій, женячися, для себе женився. Більше не можу нині сказати й прирікати, бо нічого й сам не знаю. А тепер не журіться бог зна якими видіннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, - додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.

- Один, синку мій, один. - сказала вона і, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши ні слова, притиснув її руку так само до своїх уст. - Не дивуйся моїм словам, сину, - додала, ніби шукаючи помирення за свої слова. Мені серце само не дає супокою. Все щось віщує про тебе і ту дівчину; тому я так, сину, іноді і вночі, як не можу вснути, боюсь і мучуся різними гадками про тебе. Кілька разів уже й самій пані Обринській, хоч і як її люблю й шаную, ба самій дівчині от так у балачці через штахети ніби жартом натякала, що ніколи не дозволю, щоб мій син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здається, вони мене добре порозуміли, бо від того часу щось між нас мов уступило, хоча, я проти старої, дійсно, нічого не маю і люблю й шаную наскрізь, як добру й чесну людину.

Я прокинувсь мов вколений, і витріщився на неї.

- Мамо! - кликнув з жахом. - Ви справді могли щось подібне пані Обрияській, тій так високо поважаній жінці, і її доньці натякати?

- Ти в мене один, сину, а більше мене ніщо не обходить, - відповіла. - Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справді, лише тому, що я мудрій матері дала до пізнання, щоб свою доньку ліпше берегла, а їй, щоб собі непотрібних речей у голову не брала. Не бійся! Я ліпше знаюсь на жіночій тактиці, як ти! Не один попався за те, що був добрий і чесний. І щоб дівочі уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, і лиш тоді отверезився, як було запізно. Чи треба й тобі подібної долі? Я тебе не віддам з-під свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собі і який повнолітній мужчина, з того всього я сміюся. Ти передусім моя одніська дитина, одинокий мій син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозуміла, а дівчина - не менше.

Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипіти проти матері, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от і в цій хвилі, просто тероризувала. Свідомість, що моя мати могла таку жінку, як паню Обринську, і враз з нею і її непорочну пташину своїми натяками обидити, відбирала мені рівновагу. Я пірвав за капелюх і звернувся до дверей.

- Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала «стій!», а був у неї голос напрочуд гарний і владіючий. Я станув.

- До них, - відповів я з твердим супокоєм.

- Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу, як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, - додала гірко.

- Що сказали вони? - спитав я вмісто всього.

- Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода, оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як і всі Обринські», вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і...

- Мамо, ані слова більше! Вона розсміялася.

- Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?

- О, мамо, ви страшні!

- Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті.

І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.

О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна.

* * *

Що вона подумала?

Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того - «ловити» мужчин.

«Мужчин, - заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. - Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як зависть. Погану, грубу зависть.

Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала. І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com