Через кладку - Страница 74

- Ти був би з нею женився?

- Без вагання.

- Помимо твоєї тяжкої хиби серця?

- Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. - На посліднє слово поставив він натиск.

- Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.

- Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?

Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.

- Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.

- Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?

- О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?

- Тепер, може, нічого, - відповів він саркастично. - Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку - більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?

- Ще не знаю.

- Ще не знаєш?

- Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, - відповів я сухо.

- Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?

- Роттер!!! - спалахнув я.

- Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».

- По-твоєму, що повинна вона робити?

- Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.

- Так ти думаєш? - спитав я з легкою іронією.

- Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.

- Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?

- А хоч би. Чи в тім щось дивного?

- Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.

- Хочеш! Женись, - додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. - Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92] твоїй матері.

- Не жалуй мені її, - відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. - Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.

Він зчудувався.

- Чи справді?

- Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.

Роттер споважнів.

- Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.

Я здвигнув плечима.

(Пізній жовтень).

По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.

Я йшов скоро.

Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, - і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.

Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:

- Там найдете обоїх, - а сама відтягнулася скромно.

Я застукав.

Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.

- Богдане!

- Маню!

Щирим, німим стисненням руки ми привіталися.

- Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це. - додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. - Несторе!

Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.

- Хлопче мій! - сказав до нього.

Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані. Але тут же усміхнулися.

- Це ти, Богдане? - обізвався. - Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив!

І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав [93] від недавнього часу, як не бачив я його.

- Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці? - спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер.

- По-твоєму, мав я її, може, покинути? - спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем.

- Це ні, - відповів я. - Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою:

- Всі працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собі й до чого йду, - і показав на кільканадцять на столі лежачих томів, розпочатий якийсь манускрипт, стос актів і т. ін. - З першим мушу упоратись до кількох місяців, хоч би там що було, бо воно давить, не дає мені свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, - додав і вказав на акти, - праця, що відібрала мені присягу, годує мене, і не мене особисто, Ані одного з того не можу я занедбати. Ані одного, Богдане, хоч би що там!

Послідні слова вимовив з інтонацією, немов випрошував собі дальший натяк на ту тему взагалі.

- Однак їй форсуєш, [94] нищишся, - сказав я, ігноруючи роздразнюючу його інтонацію. - Покинь працю на якийсь час. А там по часі знов вернешся до неї.

- Не нищуся, - відповів він найспокійнішим голосом і притиском, поглянувши мені в лице. - Чому б так?

- Ось мізернієш і кашляєш. Більше нічого.

- Овва, мізернію! - глузував він. - А кашель, прийде час, сам устане. Годі мені мати вигляд банкіра, коли щодня по півночі лягаю до сну.

- Так він усе, - обізвалась стурбовано дівчина. - До того хоч би раз пішов до лікаря! А то - ні. Воліє згоріти з праці.

Він, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно ніжне й спокійне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокій.

- Перестань, Маню, - сказав, немов дивився раптовим напливом гніву, - як не хочеш, щоб я з хати вийшов. - А відтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгості проти сестри, додав: - Ви, хоч мої приятелі, мучите мене найбільше вашою вічною обавою, [95] коли я чуюся здоровим. Зрештою, - додав і усміхнувся, - чи не маємо ми про що інше говорити? Мені соромно й смішно, Богдане, що звертаєте стільки уваги на мене. Смішно! - кашляв мов у третій стадії сухот, а говорив, що «смішно». - Що ж там гори? - спитав нараз, даючи розмові інший оборот. - Зеленіють все ще? - І сказавши це, сів, мов утомився, у своє щойно покинуте місце, опустив голову на руки і, вижидаючи відповіді, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали.