Через кладку - Страница 73

Він, піднявшись з свого місця, пішов до якогось бюрка, витягнув відти листок паперу й поставив мені на коліна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вікно й глядів на захід сонця. Воно заходило над горою, на котрій пишалась одна-однісінька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жаріючім фоні небосхилу. Я читав:

«Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як і нині, писав, були білі. Чи відчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душі для вас, було так само біле? Так, дівчино. Біле було воно. Першим і посліднім святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, німою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де білий цвіт, з тобою порівнював я його. Як кортіло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч і виривалося іноді ім'я твоє дороге на мої вуста, в гурті других мужчин, я затискав їх, щоб не вимовляли вони його. Білою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорніла. О, дівчино! Квіте дорогий мій! Чи знаєш ти, як угинаюсь я під працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скоріше дійти до поставленої цілі? Як снував я свою життєву павутину? Відчувала ти коли над собою потугу «примусу», і що то значить «пожертвування своїх сил праці»? Запалі і силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти мені також і приступ до тебе й сказати: «Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрікався всеї краси й сонця, що блистить для молодіжі, уникав всього, що воліче за собою в жар життя. Я не поспішавсь і не спішусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспільність, - вам обоїм хотів віддати свої сили, свої руки». Але одну ти вже відрубала, осталась мені лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послідній твій голос. Я міг увійти, поглянути тобі сміливо в вічі, попрощатися назавше з тобою, - але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душі твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пізнаєш ніколи, якого роду може бути мужеська тонкість у почуванні! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мріяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в житті, горда дівчино моя. Тоді згадаєш мене.

Д-р Н. Обринський».

Я прочитав.

- Що зробиш?

- Відішлю.

- Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, - сказав я.

Він здвигнув плечима, помовчав кілька хвиль, а відтак, звертаючи на інше поле, неначе вже забагато про своє нутро звірявся мені, спитав:

- Чи Маня вже готова з пакуванням?

- Здається.

- То добре. Я піду ще до доктора Роттера, а потім у ліс.

Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня.

- Що казав? - були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах.

- Мало що, - відповів я й розказав, що знав. - Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.

Поранок настав, і з ним час від’зду. На колійовім двірці [90] з'явились, крім від'їжджаючих, пані Міллер, доктор Роттер і панна Маріян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелі, не прийшла, а попрощалась напередодні з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кілька прегарних білих рож.

Маня й Нестор виглядали блідо і, як розумів я їх, були б воліли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли пані Міллер розпочала по привіті розмову з добродієм Маріяном і доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на від'їзд п. Маріянів, що мав незабавки також наступати, - звернувся я до Мані. Вона перебирала мовчки між цвітами, мов хотіла з-поміж них одну найкращу вибрати.

- Ви їдете, панно Маню, - обізвався я. - Чи довго залишусь я тут, не відвідавши вас хоч раз за той час, я не знаю.

Вона не відповіла, не підводячи й очей до мене, лиш перелітна краска по її лиці свідчила мені, що мої слова запали в її душу. Відтак взяла одну з квіток і, зблизившись нараз до мене, заткнула мені її в кляпу пальта.

- Так, - сказала й нараз її очі стрінулися з моїми. Скільки тепла й любові виявили вони мені, скільки ніжності! Я притиснув її руку до уст.

- Пишіть, і вашій матері поклоніться, - сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася.

Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе, її, що любила мене щиро, глибоко. А все мовчала про це.

- Коли повертаєте в столицю? - спитала ще півголосом якось несміливо.

- Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки.

- Це довго, - додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска.

- Я це тут найгірше буду відчувати! - сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав:

- Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.

Тепер підняла вона очі, їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки.

І він пішов.

Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися. Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.

- Будь здоров, Богдане, - сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. - А часом згадуй нас, - і стиснув руку.

- Шануйся! - обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.

Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.

З одною ногою на ступеню coupe? [91] він зняв капелюх і поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей.

Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося.

Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися.

Ми вертали мовчки.

Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.

Оба були ми сильно зворушені.

Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.

По якімсь часі я обізвався.

- Нестор був до глибини зворушений.

- Він хорий фізично й морально, - почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.

- Фізично, може, але душевно певно, - відказав я.

- Фізично ще певніше.

- Ти оглядав його?

- Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!

- Таким був уже змалку. І змалку йшов одною рівною дорогою, поважно, і все вгору!

- Шкода! Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся.

Я також умовк.

Через час він станув.

- Богдане, - сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.

- Чи ти женишся з Обринською?

- Хочу.

- Хочу? - спитав він і скривив погірдливо уста. - Значить, ти не освідчавсь їй ще?

- Противно. - відповів я холодно.

- Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.

- А, хоч би лиш так?

- То тим ліпше було б для мене.