Через кладку - Страница 69

- Я жду, моя дівчино.

- Лишіть мене ще, Богдане, - були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу.

- Ще залишити вас, Маню? - спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.

- На рік або пів, - повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти.

- На рік, пів, - повторив я й усміхнувся злобно. - На рік- пів, - а відтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, - додав я, - я вас заберу. Чуєте, Маню, зимою. - І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні.

- Маню?! - пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: - Маню?!

- Несторе! - кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: - Несторе!

«Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти.

- Нестор кличе! - кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед. - Ходім, пане Олесь!

- Підемо, панно Маню. Але чого так квапитесь? - упімнув я. - Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде.

Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч.

- За тобою, Несторе? - гукнув я лісом і ожидав відповіді.

- Де йти? - зачувся замість голосу Нестора голос Наталки.

- Ми вертаєм! - відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко.

- Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, - обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: - Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна, і папороть, пане Олесь. А он бачите, вже й орхідеї, одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута. - і, ледве сказавши, вже вчинила це. - Так, - додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. - Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь, я вас прошу, - говорила півголосом спішно, - а я скорше, в жоден спосіб ще не можу, колись все скажу, за рік, пів. Богдане, я вас прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує! - Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один - ні.

- Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, - відповів я їй. - Чи є доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?

Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою.

- Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

- Я вас прошу не питати мене.

- Я не з цікавості питаю. - відповів я понуро. - А тому, щоб мати спокій.

- Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але, ходім, - додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь. Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним, а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї. - Тут так пишно, й тихо, тихо, паяє Олесь! - сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї, мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм.

- Перебуваєте тут радо? - спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї.

- Хто б не бажав сюди! - відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене.

І дійсно! Хто б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і мовчали. Тоді я брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі.

- Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, - сказав я до дівчини.

Її лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата.

- Несторе! Несторе! - розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом.

- Я вертаю, я тут! - зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, - і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся.

- Що ж там, Несторе, дуже втомився? - спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.

- Ні, - відповів він якось коротко.

- А де дівчата? - додав я.

- Ідуть.

- Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

- Я їй нині освідчився. Маню, - відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

- Нині? - спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

- Я це мусив нині вчинити.

- І що ж, прийняла тебе? - спитали в одно Маня й я.

- Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду - скаже.

- Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався? - обізвалася Маня.

- Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, - додав він, - чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

- Що відповів ти їй? - спитав я.

- Будемо ждати, - сказав я спокійно, хоч не був спокійний. - Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

- Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе? - спитала сестра.

- Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

- Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

- Ти чудно говориш, Маню, - сказав. - Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

- Чого сподіваєшся? - спитав я. Він усміхнувся.

- Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, - дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.