Час жити і Час помирати - Страница 76

— Ідіть, — сказав він.

Росіяни мовчки дивилися на нього. Вони йому не вірили. Він відкинув гвинтівку вбік.

— Ідіть, ідіть! — повторив Гребер нетерпляче І показав, що в руках у нього нічого нема.

Молодий росіянин обережно ступив кілька кроків надвір. Гребер відвернувся. Він пішов туди, де лежав Штайнбреннер.

— Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував.

Потім думки раптом наринули на нього, випереджаючи одна одну. Так наче з гори зірвався камінь. Щось назавжди вирішилося в його житті. Він більше не відчував свого тіла. Він став ніби чимось нереальним. Він розумів, що повинен щось зробити, але заразом відчував, що спершу треба за щось міцно вхопитись, щоб його не змело. Голова йшла обертом. Він обережно пішов по алеї. Щось надзвичайно важливе чекало на нього, але він ніяк не міг ухопитися за нього, поки що не міг. Воно було ще надто далеке, надто нове і водночас до болю зрозуміле.

Він побачив росіян. Вони бігли гуртом, попригинавшись, жінки попереду. Старий озирнувся й побачив його. В руках у старого була гвинтівка. Він підняв її і прицілився. «Отже, це все-таки партизани», — промайнуло в Гребера. Він бачив перед собою чорний отвір дула, що ставав усе більшим і більшим. Йому хотілося голосно крикнути, швидко і голосно багато чого сказати…

Він не почув пострілу. Тільки раптом побачив перед очима траву, якусь рослину, напіврозтоптану, з червонуватими квітами і ніжними листочками; вони все росли, збільшувались — так уже було одного разу, але він не пам’ятав коли. Рослина погойдувалась і стояла зовсім самотня на тлі горизонту, що раптом став, геть вузьким, — бо голова його впала в траву, — і тихо й природно ніс йому втіху, розраду і спокій; а рослина все росла, росла, аж поки заступила небо, і очі його заплющились.

«Народився я і виріс, — розповідав Е. М. Ремарк, — у місті Оснабрюку, в родині палітурника, змужнів в окопах Фландрії, під час першої світової війни. Дев’ятнадцятирічним юнаком повернувся з війни й почав шукати своє місце в житті — працював органістом, робив ескізи надмогильних пам’ятників, служив у фірмі легкових автомобілів, репортером у Берліні, нарешті — редактором журналу „Спорт у знімках“, багато подорожував. 1929 року блискавично й несподівано прийшла слава, а з нею — і нещадні нападки критики…»

Так, критика зустріла Еріха Марію Ремарка (Крамера, 1898–1970) не зовсім приязно. Після появи першого антивоєнного роману «На Західному фронті без змін» (1929) та й протягом усього його творчого шляху письменника, незважаючи на успіх у читачів, звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності, відході від соціальної тематики на позиції екзистенціалізму й утвердженні якихось «абстрактних гуманних цінностей».

Але насправді Ремарк зовсім інший. Він — активний гуманіст, свідомий антифашист, борець. Адже саме Ремарк написав сумний літопис про тих, хто, терплячи нелюдські муки у фашистських концентраційних таборах, знав, що єдиним виходом із цих страждань може стати тільки смерть, — знав, але не переставав боротися («Іскра життя», 1952). Закономірно, що в його творах «Люби ближнього свого» (1940) і «Тріумфальна арка» (1946) мужні герої зрештою стають на шлях активної антифашистської боротьби. Природно для Ремарка й те, що в одному з кращих своїх романів «Чорний обеліск» (1956) він зумів не лише знайти внутрішні нитки, що зв’язують ідеологію реваншизму, яку ще й досі проповідують певні кола у ФРН, з людиноненависницькою програмою гітлеризму, але й розпізнати насіння цієї ідеології ще в політичній доктрині тих можновладців Німеччини, що розв’язали першу світову війну.

Перші романи Ремарка належали до найяскравіших антивоєнних творів німецької літератури. Реакційні кола відразу побачили в письменникові свого ворога. Після того, як у Німеччині прийшли до влади фашисти, Ремарк змушений був покинути батьківщину; гітлерівці позбавили його німецького громадянства, заборонили і прилюдно спалили його книги.

Особливе місце в творчості Ремарка посідає правдивий, хоч і дещо суперечливий, роман «Час жити і час помирати» (1954). В цьому творі автор не лише відтворив панораму останніх років війни, коли крах фашистської Німеччини був уже очевидний, а й розкрив ті глибинні процеси, які змусили отруєного фашистською ідеологією і тому впевненого в кінцевій перемозі Третього рейху солдата засумніватися в своїй правоті.

У романі «Час жити і час помирати» перед нами постають події тих страшних років. Широко вдаючись до внутрішньої символіки, письменник створив художнє полотно, яке, розкриваючи докорінні зрушення в свідомості різних верств німецького народу напередодні поразки нацизму, стало водночас своєрідною проекцією того, що відчував, але так і не висловив Пауль Боймер, умовний оповідач роману «На західному фронті без змін».

Риси схожості і відмінності між обома антивоєнними романами визначаються насамперед не лише світоглядними позиціями самого Ремарка, а й історичними факторами. Твір Ремарка про першу світову, війну, яка розбила прекраснодушні ілюзії молодого покоління Німеччини, та й не тільки Німеччини — всіх країн Західного світу, став обвинувальним актом проти ідеологів імперіалізму, що погнали на смерть мільйони людей в інтересах панівних класів.

В епіграфі до роману «На західному фронті без змін» Еріх Марія Ремарк написав: «Ця книжка — не звинувачення і не сповідь. Це — лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів».

Перша світова війна і слідом за нею Версальська угода, змова монополістів, що відкрили Гітлерові шлях до влади, зробили і для майбутніх поколінь нездійсненною мрію героя роману — Пауля Боймера. Для них усе назавжди кануло в небуття: шепотіння тополиного листя заглушив лемент біснуватого фюрера, мелодії снів і книжок перетворились у вогнища, на яких спалювали спершу твори кращих синів Німеччини, а потім і мільйони людей; на зміну довгожданному миру прийшли походи зі смолоскипами, гарячкова підготовка до нової світової війни — війни, яка, за задумом її натхненників, мала підкорити весь світ, а насправді завершилася ганебною поразкою фашистської Німеччини.

І ось уже німецькі солдати, як і чверть століття тому, рушили дорогами Європи, щоб загарбати весь світ.

Ернст Гребер, центральний персонаж роману «Час жити і час помирати», як і мільйони інших німецьких солдатів, обдурених гітлерівською пропагандою, був глибоко переконаний в тому, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт, — це лише «акції оборони»: «На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися».

Та ось Гребер у Радянському Союзі, на територію якого віроломно напала гітлерівська Німеччина. О, як відрізнялася ця війна, що в перші місяці також здавалася «переможним маршем», від усіх попередніх воєнних кампаній: тимчасові успіхи дуже швидко завершилися фатальними для фашизму невдачами — розгром під Москвою, знищення угруповання Паулюса на берегах Волги, поразка на Курській дузі, розрив сталевого кільця, яке протягом багатьох місяців стискалося навколо Ленінграда.

Настрій німецьких солдатів, які починали розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий, Ремарк відтворює вже в першому абзаці книжки: «У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці… В Росії смерть була липка і смердюча». То смерділи трупи німецьких солдатів.

І все це було не результатом окремих воєнних невдач, не випадковими епізодами, що іноді вимагали тактичного відступу. Це були поразка і відступ. Тепер відступали не окремі розбиті корпуси, а вся німецька армія, і відступ вів у саме серце Німеччини — Берлін.

Греберові, як і мільйонам інших солдатів, починає відкриватися страшна істина: «Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді, не помічав?»