Час великоi гри. Фантоми 2079 року - Страница 19

Відсалютувавши по–військовому він чітко повернувся спиною до залу і попрямував до виходу Вже на сходах, думаючи з насолодою про біотуалет, бо дуже при такому холоді хотілося попісяти, почув тупотіння ззаду і голос Василя Волі:

— Стривайте… пане генерале! Це непорозуміння. Ніхто не підозрює вас ні в чому! Чи ви пам'ятаєте, як ми працювали разом? Я поручуся за вас. Ви нам дуже потрібні. Поверніться, будь ласка. Я оголосив перерву.

— Перерва — це добре, — миролюбно буркнув Гайдук. — Мені потрібно до туалету. Зашкалює.

— Повернетесь? — спитав Воля і прохально провів долонею по плечу Гайдука, що виглядало дуже мило і щиро. — Прошу вас.

Гайдук засміявся від такого хлоп'ячого жесту майбутнього президента.

— Куди ж я дінусь? Поодинці ми всі загинемо.

Після перерви всі члени ЦКР проголосували (похмурий Чален–ко утримався) за обрання генерала Гайдука одразу членом ЦКР і за створення під його керівництвом спеціального Бюро з безпекових та міжнародних питань. Виділили приміщення і чотири штатних одиниці співробітників, закріпили бронеавтомобіль «Козак Мамай» і дали право Гайдукові самому набирати людей до бюро.

24

Він з огидою повернувся увечері до своєї кімнатки, думаючи про те, що, мабуть, саме тут померла від Чорного Мору волхвиня Зореслава — кохана дівчина Нестора й розпусна шльондра старого бабія Яромисла. Запалив економну електролампу, слабке мерехтливе світло якої ледве окреслювало жовте коло посередині кімнати, вихоплюючи з темряви частину акуратно застеленої лежанки, стіл, вкритий подертою клейонкою, та два стільці, сидіння яких були оббиті брудно–коричневою засмальцьованою тканиною. «Яка гармонія, — подумав Гайдук. — 1 чи трупна команда провела дезінфекцію в цій кімнаті?»

Не скидаючи чистеньку військову норвезьку куртку (Бьорн Ульванг був поранений у стегно і тому на куртці не залишилося слідів крові, а перед розстрілом Микола Мармиза наказав командиру групи вторгнення скинути куртку). Гайдук у черевиках улігся на лежанку Почувався мертвим, що випадково, через багато років після загибелі, повернувся з поля бою у зовсім нове, незнайоме життя, в якому його ніхто не пам'ятає, не чекає, ніхто не радіє його поверненню, бо він не потрібен цим молодим самовпевненим людям. Уявив, як здивувалися б соціалістичні мрійники з Української Центральної Ради в 1917 році, якби на засідання раптом ввалився напівзотлілий кошовий отаман Кость Гордієнко і почав їх повчати військового мистецтва, а головне — як їм вести справи з Росією. Він розповів би їм, як Москва купувала його прихильність, як підступно, всупереч своїм обіцянкам, поставила фортецю на Січі, почавши нищення цього центру українського опору як люто відомстила Гордієнку за його підтримку Мазепи та угоду з Карлом XII — викопавши труп його сина Василя, москалі обезголовили тіло й повісили на дереві. А ті прекраснодушні народні провідники 1917 року глузували б з Гордієнка, з його застарілих поглядів, бо, бачте, пане отамане, прийшли нові світлі часи й Росія вже не та — не дика, темна, жорстока загарбницька сила, а демократична, братська — не обмежуватиме волю українську та й методи ведення війни вже не ті, Ш.0 за часів Мазепи і Петра, вибачте, пане генерале, ваше знаття вже не потрібне, бо з'явилися танки, аероплани, отруйні гази, концтабори… і ваша та генерала Левенгаупта кіннота була б безсила сьогодні проти шрапнелі й кулеметного вогню.

Що за ідіотське порівняння з Костем Гордієнком? Людиною, яка досконало розумілася на своєму мілітарному ремеслі, яка завбачливо підготувала біля Переволочної переправу через Дніпро, завдяки чому Карл XII та гетьман Мазепа не загинули від Петрових тортур.

Кость Гордієнко боровся до кінця, подумав Гайдук. Мені ж треба ще пройти свій шлях, виконати своє призначення. Я не мертвий. Я бачу далі цих молодих людей. Бо в мене інше бачення, інший досвід. Я поважаю силу і хочу цю силу будувати, щоб її поважали інші.

Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань — від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, — свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох — не більше п'яти — першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених — створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, — гірко подумав Гайдук. — Мені здається, що я все знаю. Це — небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»

З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.

Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».

Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.

— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.

— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.

— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?

— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.

Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:

— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.

— Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.

— Немає чим, — винувато сказав він.

— Я так і знала, Ігорю Петровичу Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.

Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.

— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.

— Китайці вирощують у теплицях.

Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв їі сповідь, дізнався б про їі ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.