Час великоi гри. Фантоми 2079 року - Страница 106

Наші втрати у цій війні — 59 загиблих вояків, головним чином в результаті пиятики (дорожньо–транспортні аварії, необережне поводження зі зброєю тощо). 22 червня відзначається як всенародний День Перемоги України–Руси над загарбниками; його святкування в 2080 та 2081 роках супроводжувалось великими народними гуляннями, салютами і концертами на Майдані за участю народних улюбленців Рофії Сотару Виколи Маскова і Паїсії Товалій. У цей день, за рішенням КОПОР, час телевізійної трансляції продовжено, як виняток, на одну годину — з трьох до чотирьох годин, незважаючи на шкідливий вплив TDV — Television debility's virus.

Хочу сподіватися, що ці мої короткі замітки, хоч і далеко не повні, дадуть історикам майбутнього певне уявлення про характер операції «Стратегічний параліч» і обставини, за яких вона відбувалася.

Незважаючи на те, що Україна–Русь після перемоги 2079 року ста–ла у 2080–му повноцінним членом Організації глобальної безпеки, час Великої Гри для нашої держави не скінчився.

Про це — в наступних розділах».

* * *

Єдине, про що не згадав у своїй книзі І. Гайдук, — це про роль у перемозі України–Руси таємничого пакета Божени О'Коннел, переданого генералу в день його вінчання братом Божени — Аскольдом. Ніхто ніколи не довідався, що містив у собі пакет, але ходили неперевірені чутки, що в ньому могли бути описи зразків марсіанської зброї, завдяки яким такої ганебної поразки зазнав Північний союз. Це питання і дотепер залишається нез'ясованим.

94

Після довгих нічних сварок і скандалів, які закінчувалися любощами, батьки вирішили мене охрестити Свято–Петром: мама сказала, що називатиме мене Святиком, тато — Петриком. Батьки такі дурні, що не розуміють: Я все чую, що діється назовні, все тямлю, знаю всі їхні таємниці.

Вони не можуть собі уявити, як ембріон (тобто я), починаючи з чотирьох місяців, маленький плід, надійно упакований у череві матусі, знерухомлений, може самостійно мислити, щось розуміти, прислухатись до зовнішніх сигналів і навіть уявляти майбутнє. Припустимо, мої батьки такі тупі, тато — обмежений солдафон, як одного разу спересердя назвала його матуся; уявімо, що мама Оля, заклопотана лікуванням своїх слизовиків, нерідко забуває про мою присутність і говорить щось таке, чого ніколи не сказала б, знаючи, що я все чую. Але чому людство, маючи геніальних мислителів, учених, провидців, ще й досі не збагнуло, що малі істоти в жіночих черевах здатні мислити, — цього я ніяк не можу зрозуміти!

Отже, я — Свято–Петро Ігор Гайдук, ще не народжений син генерала Гайдука та Олі Гудими. Я так люблю свою матусю, мені так затишно всередині її молодого, гарного тіла, яке віддає мені все найкраще, що має; от тільки поки що я не можу поглянути іззовні на свою матусю, побачити, як вона виглядає. А шкода! По ночах, коли тато притискається до мами, він шепоче їй, яка вона гарна — і я вірю йому в ці хвилини, але заздрю татові, бо він може її поцілувати, посмоктати її соски — я залюбки зробив би те ж саме, але ще не прийшов мій час; я відчуваю, як тато кладе свою важку руку на матусин живіт, не думаючи про мене, не переймаючись тим, що мені може бути боляче. А найбільше я ненавиджу коли мама з татом починають як божевільні займатися так званим коханням: якщо це кохання, то що тоді зветься бійкою, спробою придушення й травмування малої істоти, чи аварією, катастрофою, перекиданням з ніг на голову? Коли я народжусь, стану дорослим, обов'язково змушу Організацію глобальної безпеки (я так багато наслухався татових розмов про цих лицемірів) прийняти конвенцію про заборону сексу з вагітними жінками, щоб не допускати насильства над малюками.

Інколи мені хочеться дати батькові по пиці, коли він притуляє щоку до матусиного животика — ніби щоб почути мене, а насправді думає про інші втіхи. А ось тобі, таточку! Годі з мене знущатися! Але я ще не маю свободи рухів, лише можу інколи брикнути ніжками — тоді батьки припиняють свої жорстокі вправи, а матуся шепоче: «Обережніше, пане генерале, це вам не рукопашний бій, он бачите, як Святик («Петрик», — поправляє тато) розсердився». В такі хвилини я обожнюю свою матусю, яка змогла мене захистити. Але згодом вони знову починають штовхатися, стогнати, забувають про мене, але я вже не серджуся на них, бо мене охоплює, омиває ріка ендорфінів — гормонів щастя, які нуртують у матусиній крові, — і радість батьків поступово стає моєю радістю, і мені хочеться скоріше вистрибнути зі свого сховку, побігти кудись, де не так спечно й не так тісно, — і тоді я починаю рахувати дні, що лишилися до дня моєї появи на світ. Це улюблена забава мами — рахувати місяці, тижні, дні до дня мого народження. Вона чомусь упевнена, що я народжуся шостого січня 2080 року якраз на Різдво, і бачить у цьому особливий знак долі. Тато заперечує, каже, що це неможливо розрахувати, бо дати народження не підлягають законам математики, а залежать від примх біології. Зрештою, вважає він, нічого страшного не буде, якщо я народжуся двадцять п'ятого грудня 2079 року аби тільки не сьомого листопада. Можливо, тато має рацію, бо відтоді, як у мене прокинувся дар провидіння, бачення майбутнього, наслідків, які витікають з причин, що самі були колись наслідками, я збагнув, якими хисткими, химерними, страшними, неочікуваними можуть стати результати прогнозів та передбачень.

Через неможливість побачити матінку я уявляв її у вигляді велетенського світла, що огортало мене зусібіч; тато здавався мені темною, жорстко окресленою тінню, яка час од часу заповзає у володіння світла, але не може його затьмарити, поневолити, хоч як намагається, — і відступає надовго, зникає. Мама тоді плаче, каже, що скучила за татом, який знову кудись поїхав, знову заклопотаний своїми державними справами, полишивши напризволяще матусю й мене.

Вони часто сперечаються щодо значення слова «держава», яке я ніяк не можу уявити, бо тато стверджує, що без держави не можна вижити («Невже держава — це як ковток води чи молока?» — думаю я), а мама каже, що Свято–Петрик житиме не в державі, схожій на стару напівзруйновану фортецю XVII століття, а у великій асоціації громад, вільному сузір'ї міст, чого мій тато зрозуміти не хоче і страшенно дратується, кажучи, що держава — як автомобіль, архаїчний винахід, але здатний удосконалюватись.

Лише згодом, через багато років, я зрозумів, про що йшлося і хто мав рацію.

Друге слово, яке я почув від початків свого існування й самоусвідомлення, було слово «перемога», яке звучало безліч разів і пов'язувалося в моєму розумінні з диким гуркотом («Святковий салют», — казав тато), що так злякав мене, з вигуками «Гай–дук! Гайдук! Слава!» Мама казала татові, що їй не подобається це славовиверження, що вона ненавидить ці крики, боїться їх, не вірить у щирість натовпу просила тата припинити ці переможні перформанси, паради, мітинги, стадіонні ревища в стилі римських цезарів, — а він сміявся, казав, що народ має право на радість. Відтоді я боюся слова «перемога», гуркоту його бундючних барабанів, від якого мене не могло захистити навіть матусине тіло.

Мамі інколи — хоч вона не любила цього — доводилося ходити на урочисті паради, зібрання й прийоми, під час яких я наслухався улесливих слів, фальшивих компліментів, підлабузницьких оцінок, від чого мене нудило — і тоді в мамусі також починався токсикоз й вона бігла до туалету блювати. На жаль, я не міг попередити тата і маму, щоб не слухали тих фарисеїв. З того часу слово «перемога» пов'язане для мене з нещастям, поразкою.

Вдома увечері мама іноді вмикала свою улюблену музику Вівальді й лежала тихо на канапі, вбираючи в себе й одразу ж віддаючи мені ці божественні звуки, які заспокоювали мене, сповнювали мою душу неясними щемкими сподіваннями та тихим щастям життя вдвох з мамою. Інколи мій тато — це траплялося дуже нечасто — також слухав музику: він любив Шопена, який не подобався мені, бо в його музиці був зашифрований якийсь трагічний сигнал, який перекреслював усі надії на краще майбутнє, закладені в мелодії. Одного разу слухаючи цю музику тато розповів мамі дивну історію: коли війська якогось Паскевича захопили Варшаву російські солдати увірвалися до помешкання, де залишалася сестра Шопена (сам він устиг виїхати на еміграцію), й, схопивши фортепіано Шопена, викинули з четвертого поверху на тротуар. Спочатку я нічого не зрозумів — яка Варшава? який Паскевич? яке фортепіано? — бо не міг уявити, що музику можна знищити, вбити, викинути з вікна на хідник, але тато сказав, що тепер на тому місці стоїть пам'ятник і звучить музика Шопена. Тато додав, що кілька днів тому в Полтаві військовий трибунал засудив до страти членів таємного товариства імені Паскевича, які, готуючи збройне повстання, вирішили встановити пам'ятник кату–фельдмаршалу.