Чарiвна брама - Страница 30

Кільканадцять чужинців оточили Юру з усіх боків, але його довгий меч утримував їх на безпечній відстані. Важко сказати, скільки це вже тривало, бо раптом із самої гущавини бою почулося:

— Юрцю, не будь жаднюгою! Пусти й мене з мамунами!

Богдан одразу здогадався, що це Чугайстер — високий чорнявий леґінь, зодягнутий в усе біле. Навіть вишивка на кептарі й постоли були білого кольору. Чугайстра прикривало кілька не таких високих, як він, але кремезних хлопців у гуцульському вбранні. Своїми топірцями вони вже прорубалися крізь натовп чужинців до Богдана з Юрою.

— Хлопче, роби свою справу! — гукнув Чугайстер.

— А як же Карпати? — поцікавився Юра, відбиваючи удари особливо настирливого песиголовця.

— Карпати зачекають. Не відволікайся.

— Ну, дивись. Це тобі не на сопілочці грати.

— Атож! — Чугайстер вгатив песиголовця по лобі топірцем — той тільки ногами накрився. — Отак!

…Здавалося, тітка Гапка з телятком-змієнятком у небі остаточно взяли гору. Але третього разу клятий Зміюка таки не схибив. Синє полум'я вдарило по пагорбу. Заіржали коні, спалахнули дерева, кілька козаків качалися по землі, збиваючи з себе пекучий вогонь. Богдан загородився від жару величезним оберемком запашної розрив-трави, заховав у неї обличчя і чимдуж побіг навпростець крізь пожежу — до провалля. Чорна діра продовжувала верещати і смикатися, проте сама рухалася хлопцеві назустріч, певно, намагаючись його проковтнути. Богдан чомусь згадав, як вони з дядьком Яковом коркодима лепехою лякали, і жбурнув оберемок чарівної трави у саму середину провалля. Ще мить — і він би сам влетів туди, у порожнечу, слідом за травою. Та встиг якось відкотитися вбік по обпаленому схилу.

Провалля востаннє зойкнуло, потім почало стрімко стягуватися досередини, перетворилося на невелику чорну плямку і зникло, всоталося в землю, як вода в пісок. І сліду не залишилося.

— Ну, нарешті! — радісно закричали всі. Змій, летюча потвора, теж умить втратив свою чарівну силу і ляпнувся на землю, як сирий млинець. Тітка Гапка спрямувала ступу додолу, м'яко приземлилася, поряд сіло і героїчне змієнятко.

— Ну, то як, дядьку Юро, добре я літаю? — задерикувато спитало воно.

…Раптом від ступи почулося люте шипіння, і поволі на світ Божий виліз… кіт Циган. Він гнув дугою спинку, хвоста тримав свічкою, завзято точив кігті й пирхав у настовбурчені вуса.

— Ти ба — і він вояка! — засміялися всі.

Та даремно сміялися, бо котик, виявляється, спостеріг, що триголове чудовисько лише прикидалося мертвим, а коли Циган скочив йому на спину і почав дерти її кігтями, підхопилося і рвонуло до найближчих кущів.

— А дзуськи, не втечеш! — метнувся до нього рибалка Петро і пришпилив остю до землі. На поміч кинувся Юра і одним ударом прохромив Змія списом наскрізь.

А внизу, на луці, шаленіли чужинські недобитки. Після того, як провалля зникло разом із головним чаклуном, їм уже нікуди було тікати, ні на кого перетворюватися. Але і в людській подобі вони були страшні й небезпечні. До того ж, їх усе ще залишалося значно більше, ніж козаків.

— Гей-гей! — почулося від гаю, — тримайтеся, ми йдемо!

Гурт чумаків, розмахуючи довгими і дебелими важницями, кинувся навперейми зграї чужинців, які скрадалися, аби обійти козаків і вдарити ззаду. Після кожного змаху важниці вершник летів на землю разом із конем. Чумаки сил не шкодували.

— А ви ж звідки взялися?

— Та от, порадилися, поміркували… Як собі хочете, а це справа не лише козача, а й чумацька теж.

— А валка?

— Добрі люди стережуть…

— Рви траву, Богдане! — закричав дід Ох, який виринув коло хлопця, як із-під землі. А можливо, й справді з-під землі… Богдан знову рвав і рвав траву — і підкидав її вгору. А накликаний дідом Охом вітер ніс траву на чужинців. І досить було бодай маленькій травинці торкнутися вершника, як він зникав з очей, наче й не було його. Тільки короткий спалах — і все.

Оберемком розрив-трави козаки натирали шаблі, списи… Трава й справді була чарівною, бо тепер досить було торкнутися нападника тією зброєю — і він зникав, як булька на воді.

— Неси сюди! — баба Франя розпалила вогонь біля Брами. Богдан кинув у багаття жмут трави, повалив густий запашний дим. Але цей дим, певно, діяв точнісінько так, як і сама трава.

Густа пелена диму вкрила увесь пагорб, і коли той дим нарешті розвіявся, ані вершників, ані триголового чудовиська не було.

— Ура! Перемога! — закричав Богдан.

— Ота діра, — стурбовано сказав дід Ох, який знову став низеньким товстеньким дідусем, — глибоко під землю заховалася. Так глибоко, що сама назовні вже не вибереться. Але якщо на цьому місці хтось із великого розуму копати надумається…

— Хто надумається?

— Та хто ж? Можливо, й оті копачі, що нам у лісі спати заважали. Так ото щоб нікому не кортіло, насиплемо ми на цьому місці курган височенний…

— Так уже ж є аж двадцять вісім татарських курганів!

— А ми найвищий насиплемо. І поставимо на верхівці камінь велетенський. І виб'ємо на камені тому засторогу, аби ніхто не зрушив, бо біда велика буде. Вирветься зла сила на волю і знищить усе живе навколо.

Богдан озирнувся. Щось у цьому світі змінилося. Ніби дерева стали вищими, і річка — ширшою і глибшою. Пагорб — і той наче підріс. Чи то, можливо, тому, що на ньому розташувалося все славне військо переможців. Вовки вляглися коло Перунових криниць і мружили жовті очі. Бабуся Франя і тітка Гапка метушилися між козаків, видивляючись, чи немає поранених. Гапчина сусідка теж клопоталася, але між чумаків: кого перев'язати, кому дірку в сорочці зашити, кому просто злити води вмитися. Проте трималася так, щоб не втрапляти нікому знайомому на очі.

Джури розсідлали коней і повели їх до річки. Русалки спочатку радісно кинулися їм назустріч, на мілководдя, але потім розреготалися і пірнули в глибину, тільки ляснули на прощання по воді хвостами.

Мамаєві козаки заходилися коло зброї: шаблі вичистити, нагострити, якщо затупилися чи вищербилися… Куць, як завжди, плутався під ногами, заважав, доки його не послали до бісової мами.

— До мами — так до мами! — пирхнув малий капосник і щез.

— Час і тобі, Богдане, додому повертатися, — згадав дід Ох. — Те, для чого ти тут об'явився, ти виконав повністю. Хороший ти хлопець, я б тебе до школи своєї взяв. Але ж, як я, нарешті, зрозумів, ти не з нашого світу.

— Можна й так сказати.

— Отож. Кожен має бути на своєму місці. Що ж, прощайся з людьми — і в дорогу.

Баба Франя розцілувала Богдана і витерла сльози, що з'явилися на очах. Гапка теж просльозилася, а дядько Петро просив не забувати їх і Борщівку, мовляв, ми ще не раз на рибу сходимо. Дядько Яків пошкодував, що не може дати йому в дорогу меду, а чумаки пошкодували, що не можуть узяти Богдана з собою на західні землі.

— Я ж із Даринкою не попрощався!

— Вона зараз далеко. Але не переймайся: ти їй наснишся, тоді й попрощаєшся. Ну, лети додому, соколику!

І дід Ох клацнув пальцями.

— Поздоровляю, чайнику, — єхидно сказав Вітько. — Подякуй, що я вчасно потрібну кнопку натиснув.

— Ну, ква! — буркнув Богдан. Він знову сидів біля комп'ютера, вдома у приятеля, там, звідки й почалися його фентезійні пригоди.

— Що, досі не отямився? Ну, посидь, відпочинь, водички попий… от поїсти я тобі не дам. У Кончі-Заспі поїмо.

— А як ми туди втрапимо?

— Заспокойся, не через комп. Просто той час, поки ви там спали, відпочивали, їли і рибу ловили, можна було на прискоренні прокрутити. Тому всі твої пригоди всього лиш у кілька годин уклалися. Ми ще на маршрутку до Кончі-Заспи встигнемо.

— Я так гадаю, що сказати в таборі, чому ми спізнилися, по дорозі придумаємо. Але як самим собі пояснити, що це зі мною трапилося?