Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Страница 36

— Тоді, може, краще взагалі не починати.

Очі старої спалахнули недобрим вогнем.

— Ти ліпше стеж за своїм, дівчисько, а то як би він не згнив у тебе в роті. Тоді мер ще добряче подумає, перш ніж поцілувати твою смердючу пику, навіть під таким місяцем!

Серце Сюзен сповнилося болю й нерозуміння. Вона прийшла сюди з думкою лише про одне — якнайшвидше покінчити зі справою, ритуалом, який, напевне, виявиться болісним і неодмінно завдасть сорому. Але ця стара жінка дивиться на неї з неприкритою ненавистю. Як то сталося, що все так раптово пішло шкереберть? Чи з відьмами завжди так?

— Ми погано почали, господине. Може, почнемо ще раз? — несподівано спитала Сюзен, простягаючи руку.

Цей жест вочевидь спантеличив відьму, але вона похапцем відповіла на потиск руки. Зморшкуваті кінчики її пальців торкнулися пальчиків шістнадцятирічної дівчини, яка стояла зараз перед нею. Її чисте личко сяяло молодістю й красою, довга коса збігала по спині вниз. Коли пальці старої торкнулися її руки, Сюзен ледве стрималася, щоб не скривитися, хоч потиск і був коротким. Відьмині пальці були холодні, мов у небіжчика, але Сюзен не вперше торкалася холодних рук («Холодні руки, та гаряче серце», — бувало, казала тітка Корделія). Неприємною була сама поверхня тих рук, відчуття холодної губки плоті, що відставала від кісток, неначе їхня власниця втопилася і довго пролежала на дні озера.

— Ні-ні, почати спочатку не можна, — прорипіла стара, — але, мо’, продовжимо ми краще, ніж почали. Твій друг мер дуже впливовий. Не хотіла б я мати його за ворога.

«Вона хоча би чесна», — подумала Сюзен і тут же подумки розсміялася з себе самої. Чесною ця жінка могла бути тільки в разі крайньої необхідності. Як на те її воля, то вона брехала би про все на світі — про погоду, про врожай, про переліт птахів на Жнива.

— Ти прийшла раніше, ніж я сподівалася. Тому я була така сердита. Чи ти принесла мені щось, міско? Зуб даю, принесла! — Її очі знову заблищали, та цього разу вже не від гніву.

Сюзан сягнула рукою в кишеньку під фартухом (надягати фартух, ідучи кудись на кудикину гору, було безглуздо, але цього вимагав звичай). У ній лежав полотняний мішечок, прив’язаний мотузочкою, щоб не загубитися, бо молоді дівчата часом люблять погасати у світлі місяця. Розірвавши мотузку, Сюзен витягла мішечок і поклала його в руку, яка тягнулася до неї, в долоню, настільки витерту, що лінії на ній вже майже не вирізнялися. Клала обережно, щоб ненароком не торкнутися Реї знову… хоча невдовзі Рея сама до неї торкатиметься.

— Ти тремтиш від того, що вітер виє? — поцікавилася Рея, не зводячи жадібного погляду з мішечка. Її пальці нетерпляче торсали вузол затягнутої на мішечку мотузки.

— Так.

— Так і має бути. У вітрі ти чуєш голоси мертвих. А кричать вони тому, що їм шкода… ох!

Вузол нарешті розв’язався. Відьма розпустила мотузку і викинула собі на долоню дві золоті монети. Вони були грубо викарбувані й нерівні, адже цілі покоління ніхто не виготовляв монет, але важкі. А викарбувані на них орли свідчили про владу. Рея піднесла одну монету до рота, розтулила губи, відкривши кілька огидних зубів, і прикусила її. Подивилася на сліди, що залишилися від зубів на золоті, й кілька секунд не відривала від них погляду. Потім відьмині пальці зімкнулися на монетах.

Поки вся увага Реї була прикута до монет, Сюзен зиркнула крізь прочинені двері ліворуч, туди, де, на її думку, була відьмина спальня. Побачене диво її стурбувало: з-під ліжка лилося якесь світло. Рожеве, пульсуюче. Скидалося на те, що воно йде з якоїсь скриньки, хоча сказати точно Сюзен не…

Відьма глянула на неї, і Сюзен квапливо перевела погляд у куток, де з гачка звисала сітка з трьома-чотирма незнайомими білими фруктами. Та коли стара зрушила з місця і її величезна тінь важко посунула вбік від тієї ділянки стіни, Сюзен збагнула, що то не сухофрукти, а черепи. У шлунку замлоїло.

— Міско, треба додати дров у вогнище. Піди-но до дровітні збоку біля хати й принеси оберемок. Тіко не тре’ скиглити, шо ти їх не донесеш. Ти дівка нівроку, вгодована!

Сюзан промовчала: вона ніколи не скаржилася на хатню роботу, відколи перестала пісятися в штанці. Але їй так і кортіло спитати в Реї, чи всім, хто приносить їй золото, вона загадує принести дров. Та насправді їй навіть хотілося вийти надвір — вдихнути свіжого повітря після смороду хатини.

Вже біля дверей вона відчула під ногою щось м’яке й гаряче. Кіт заверещав, Сюзен спіткнулася й мало не впала. Стара почвара в неї за спиною наче почала задихатися й хапати ротом повітря, і лише згодом Сюзен збагнула, що то вона так сміється.

— Обережно, це Чахлик! Мій солоденький! Він підступний, ги-ги! — і вона знову покотилася зі сміху.

Приплющивши вуха, кіт зиркнув на Сюзен круглими від переляку очима й засичав. А Сюзен, навіть не усвідомлюючи, що робить, засичала у відповідь. Це настільки здивувало Чахлика, що вираз його писка став моторошно людським, як і тоді, коли він демонстрував презирство. Люто метляючи роздвоєним хвостом, кіт розвернувся і чкурнув до відьминої спальні. А Сюзанна відчинила вхідні двері і вийшла надвір набрати дров. Їй уже почало здаватися, що вона перебуває тут тисячу років і ще принаймні тисяча знадобиться, щоб вибратися звідси додому.

Повітря було надзвичайно свіжим, як і сподівалася Сюзен. Можливо, його свіжість навіть перевершувала її сподівання, тож якусь мить вона просто стояла на ганку, наповнюючи ним легені, воліючи очистити їх. І голову теж.

Глибоко вдихнувши п’ять разів поспіль, вона пішла по дрова. Підійшла до бічної стіни хатини, як і наказувала їй відьма. Та тільки стіна виявилася не тією, бо дровітні там не було. Натомість знайшлося вузьке віконце, напівзаховане в заростях чогось шорсткого, потворного і повзучого. Віконце було розташоване з того боку хижі, де була спальна комірчина відьми.

Не дивися туди. Не твоє діло, що в неї там під ліжком. А якщо вона тебе ще й упіймає…

Але цікавість перемогла перестороги внутрішнього голосу, і Сюзен підкралася до віконця.

Навіть якби стара потвора Рея дивилася в той бік, вона не змогла би помітити обличчя Сюзен крізь густезні зарості свинячого плюща. А вона й не дивилася, бо стояла навколішках, затиснувши в зубах мішечок з монетами, і лізла кудись під ліжко.

Звідти витягла якусь скриньку і підняла її кришку, і без того трохи підняту. Обличчя відьми залило м’яке рожеве світло, і Сюзен зойкнула. На якусь мить старече лице перетворилося на личко молоденької, хоч і жорстокої дівчини. То було лице свавільної дитини, яка неодмінно хоче наробити в житті якомога більше капостей. Мабуть, такою й була в молодості ця стара карга. Рожеве світло линуло від якоїсь скляної кулі.

Кілька секунд стара захоплено роздивлялася кулю. Її губи ворушилися, наче відьма балакала з нею чи співала. Мішечок, який Сюзен принесла з міста, досі звисав у неї з рота, але опускався дедалі нижче й нижче. А потім (було видно, що їй довелося зробити над собою чимале зусилля) вона зачинила скриньку, і рожеве світло враз згасло. Сюзен наче на душі полегшало: щось у цій кулі їй дуже не подобалося, хоча вона й не могла сказати, що саме.

Карга провела долонею над срібним замком посеред кришки, і з-під її пальців вирвалася криваво-червона іскра. (Роблячи це, відьма не випускала з рота мішечок.) Потім поклала скриньку на ліжко, опустилася на коліна й почала водити руками над землею коло краю ліжка. Вона лише злегка торкалася землі долонями, але на ній, наче накреслені, проступали лінії. Згодом вони темнішали, перетворюючись на борозни.

Дрова, Сюзен! Знайди дрова, поки вона не спохопилася, де це ти так довго ходиш! Заради свого батька, шукай дрова!

Сюзен підібгала поділ сукні до самої талії (щоб стара ненароком не помітила бруду чи листя на платті й не почала розпитувати, де це вона так забруднилася) й поповзла попід вікном, блискаючи в пітьмі білими бавовняними панталонами. На безпечній відстані од вікна вона звелася на ноги й поквапилася на інший бік хижі. Там під старою шкурою, що смерділа пліснявою, знайшлася дровітня. Сюзен набрала з півдесятка полін і, згрібши їх у оберемок, рушила до вхідних дверей.