Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Страница 35

Так, але не треба боятися. Крім того, особисте майно — це ж дев’ять десятих закону, хіба ні?

Вона запхала скриньку попід пахву, підхопила вільною рукою спідницю й побігла до своєї хижки. Мало хто б у це повірив, але вона ще могла бігати, коли цього вимагало життя.

Кіт не відставав. Високо задерши хвоста, він стрибав, наздоганяючи хазяйку, а його зайві ноги теліпалися вгору-вниз у місячному сяйві.

Рея прожогом метнулася в хатину і пробігла перед вогнищем, що вже вичахало. Стала в дверях до своєї крихітної спальні, неуважно провела рукою по волоссю. Якби те мале стерво побачило її біля хати, то обірвало би своє котяче виття чи принаймні затнулося б. Виходить, дівка її не бачила. І це було добре. А от те, що триклятий сховок знов запечатався, погано. І часу його розкривати не було. Рея поквапилася до ліжка, стала навколішки і заштовхнула скриньку в пітьму.

Отак добре. Поки та Сюзі Дельґадо не забереться звідси, нехай постоїть там. Посміхаючись правим кутом рота (лівий завжди залишався в неї нерухомим), Рея підвелася, обтрусила зі спідниці порох і пішла зустрічати свою другу нічну гостю.

Під ліжком клацнула, відчиняючись, кришка незамкненої скриньки. Шпарина була зовсім невеликою, але достатньою, щоб крізь неї показалася вузька смужка пульсуючого рожевого світла.

Сюзен Дельґадо зупинилася за сорок ярдів від хижки відьми. На руках і потилиці в неї, холодячи шкіру, вистигав піт. Це їй примарилося чи вона справді бачила, як стара (напевно, це та відьма, до якої вона прийшла) бігла стежкою з верхівки схилу? Ні, не примарилося.

Співай, не зупиняйся. Коли стара так біжить, то навряд чи їй хочеться, щоб її помітили. Якщо ти перестанеш співати, вона здогадається, що ти її бачила.

На якусь мить Сюзен здалося, що зупинитися все-таки доведеться, бо пам’ять стулиться, як наляканий молюск, і не дозволить їй згадати наступну строфу стародавньої пісні, яку вона співала з дитинства. Але строфа згадалася сама собою, і Сюзен не перестала співати (втім, і ходи не стишила):

Мабуть, вона не надто вдало вибрала пісню для цієї ночі, але її серце ніколи не цікавилося тим, що думає чи хоче голова. Їй було страшно йти самій при місяці (подейкували, що то був час перевертнів), страшно від доручення, з яким її послали до відьми, страшно від думки про те, що це доручення їй віщувало. Втім, щойно ступивши на Великий Шлях Гембрі, вона відчула, що душа вимагає бігти наввипередки з вітром. І вона побігла: підібгавши спідницю, пустилася у світлі Місяця-Цілунку чвалом, мов той поні, несучи поряд з собою свою тінь. Так вона бігла милю чи більше, поки всі м’язи в тілі не почали благати про зупинку, а повітря в горлі не набуло присмаку гарячої рідини. А добігши до стежини, що вела до цієї зловісної місцини на пагорбі, заспівала. Бо цього вимагала душа. І саме вчасно, зрозуміла Сюзен згодом: спів допоміг їй розігнати сумні думки. Бодай у цьому він допоміг.

Тепер вона підходила до кінця стежини, співаючи «Безжурне кохання». Коли вона ступила в прямокутник скупого світла, що падало крізь прочинені двері на ґанок, із сутінок прокаркав хрипкий голос:

— Годі вже тобі квилити, міско. Твоє скавуління впинається мені в мізки, як риболовний гачок!

Все життя Сюзен чула, що в спадок від бабусі їй дістався чудовий чистий голос, тож тепер, вражена до глибини душі, вона вмить обірвала спів. Вона стояла на ґанку, стиснувши руки під фартухом. На ній була друга її найкраща сукня (всього вона мала дві). А під сукнею важко гупало серце.

З дверей вийшов кіт, жахливе створіння з двома зайвими ногами, що стирчали з його боків, як дві довгі виделки. Він зиркнув на неї, наче оцінюючи поглядом, а потім скривився, і на його мармизі з’явився навдивовижу людський вираз — презирство. Кіт засичав на дівчину і майнув кудись у пітьму.

«І тобі добривечір», — подумала Сюзен.

У дверях показалася стара, до якої послали дівчину.

Таким самим презирливим поглядом, що й кіт, вона окинула Сюзен з ніг до голови і відступила вбік.

— Заходь. І двері за собою зачини. Щоб вітром не вирвало, ясно тобі?

Сюзанна зайшла в хатину. Їй не хотілося зачиняти двері цієї смердючої хати й опинятися сам-на-сам зі старою відьмою, але коли в тебе немає вибору, вагатися не можна. Так казав її батько з будь-якого приводу, коли йшлося про додавання й віднімання чи про те, як поводитися з хлопцями на танцях, коли вони занадто вже розпускають руки. Тож Сюзен рішуче причинила двері й почула, як клацнула засувка.

— То от ти яка, — сказала стара і посміхнулася, нібито вітаючись, а насправді кривлячись. Від таких посмішок навіть хоробрі дівчата мимохіть згадували історії, які поночі розповідали в дитячій кімнаті, — оповідки про кривозубих старих і булькотливі казанки, повні зеленої, як жаба, рідини. Над вогнищем у цій кімнаті не було казанка (та й саме вогнище не надто вражало уяву, на думку Сюзен). Але десь він точно мав бути, а в ньому таке, про що краще не думати взагалі. У тому, що ця жінка справжня відьма, а не просто стара дивачка, яка вдає з себе відьму, Сюзен переконалася, щойно побачила, як Рея вскакує до своєї хатини, а за нею біжить її потворний кіт. Це відчувалося майже нюхом, як димний запах, що підіймався од відьминої шкіри.

— Так, — сказала Сюзен, широко всміхаючись і щосили вдаючи, що їй не страшно. — Ось і я.

— Ай раненько ж ти прийшла, моя перепілочко. Занадто рано! Ги-ги!

— Я трохи пробіглася. В мою кров потрапив місяць. Так тато казали.

Губи старої розійшлися в моторошній посмішці, яка нагадала Сюзен вищир мертвих вугрів, яких от-от зварять.

— Еге ж. Твій мертвий таточко, рудобородий Пат Дельгадо. Його розтоптав його власний кінь, і він під музику своїх потрощених кісток пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях, хе-хе!

Нервова посмішка злетіла з обличчя Сюзен, наче після ляпаса. На очі їй навернулися сльози, як це завжди бувало, коли на згадку приходило ім’я її любого татуся. Але вона не дозволить їм пролитися. Тільки не на очах у цієї черствої старої ворони.

— Нумо до справи і покінчимо з цим, — сухо сказала Сюзен. Зазвичай її голос був веселий і запальний, у ньому чулася готовність до розваг. Але водночас вона була донькою Пата Дельґадо, найкращого погонича худоби за всі часи існування Західного Крутояру, і вона добре пам’ятала його лице. Коли це було потрібно, вона ставала рішучою і сильною, а зараз вочевидь був саме час для цього. Стара відьма хотіла вжалити якомога болючіше, і кожен вдалий випад лише додавав би їй снаги.

Тим часом карга уважно споглядала Сюзен, взявши вузлуваті руки в боки. Під ногами в неї безперестану крутився кіт. Її очі сльозилися, але Сюзен розібрала, що їхній колір був той самий сіро-зелений, що і в кота. Дівчині відразу ж спало на думку, що це якісь чари. Їй нестримно хотілося опустити погляд додолу, але вона не могла собі цього дозволити. Страх — це нормально, проте в деяких випадках його ліпше не виказувати.

— А ти нахаба, міско, — після тривалої паузи сказала Рея. Її посмішка повільно зникала, і на її місці проступала невдоволена насуплена мармиза.

— Ні, стара матінко, — спокійно відповіла Сюзен. — Я лише хочу якнайшвидше залагодити справу, задля якої сюди прийшла. Я тут з волі мілорда мера Меджиса й моєї тітки Корделії, сестри мого батька. Мого любого татка, про якого я не хочу чути поганих слів.

— Говорю, що хочу і як хочу, — відрізала стара. Відповідь прозвучала різко, але водночас трохи послужливо, запобігливо. Сюзен не надала цьому значення, бо ця істота, напевно, все своє життя розмовляла таким тоном, він став для неї так само природним, як дихання. — Я тут уже давно живу. Сама собі хазяйка. Мій язик не звик стримуватися, щойно почне говорити.