Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Страница 31

Роланд знизав плечима. Його обличчя залишалося непроникним.

— Як на те Божа воля, то вода буде.

— Господи, та ти міг би заробити купу бабла, пишучи пророцтва для гадального печива, — пожартував Едді, сподіваючись, що це викличе в Роланда усмішку. Але марно. Стрілець перейшов дорогу, опустився на коліно перед пожитками, закинув наплічника й кошіль на спину й став чекати на своіх супутників. Зрештою всі спакувалися й знову вирушили в путь трасою 70 на схід. Роланд самотньо крокував попереду, втупившись поглядом у носки своїх чобіт.

Весь день він не зронив ані слова. Будівля наближалася (халепа, і в нас на шляху, сказав він), і Сюзанна потроху починала розуміти причину його мовчанки. Він не сердився і не хвилювався через те, що на них чекає ввечері. Це все через історію, яку Роланд пообіцяв їм розповісти. Він обдумував її і очевидячки дуже хвилювався.

Коли вони зупинилися на обід, будівля вже добре вимальовувалася попереду. То був палац з багатьма вежками, увесь із дзеркального скла. Тонкохід підступав просто до його стін, але палац незворушно здіймався у височину, торкаючись вежами неба. Тут, у рівнинній сільській місцевості східного Канзасу, він виглядав як одна велика недоречність. А втім, ніколи в житті Сюзанна не бачила такої гарної будівлі. Вона була навіть привабливіша за Крайслер-білдинґ.

Вони наближалися, і Сюзанна вже не могла дивитися в інший бік. Споглядати, як у дзеркальних стінах замку відбиваються пухкі хмарини, що пливуть собі в піднебессі, було все одно що дивитися на неймовірно приємний міраж… міраж, який не розсіюється. В будівлі була якась непорушність, неспростовність. Частково це відчуття пояснювалося тим, що палац відкидав тінь, адже, як відомо, міражі тіней не мають. Але було ще щось. Палац просто був там, де він був. Сюзанна не мала жодного уявлення, як ця казкова краса потрапила до краю дешевих генделиків, але її існування було незаперечним. А решту вони дізнаються з часом, подумала вона.

Вони мовчки облаштували табір, мовчки спостерігали, як Роланд робить зі скіпок димохід, з якого розгориться їхнє багаття, дивилися, як сонце охоплює полум’ям скляний замок. Його вежі й зубчасті стіни спершу запалахкотіли червоним вогнем, потім стали помаранчевими, потім золотими і зрештою, коли на небесному склепінні з’явилася Стара Зоря, миттєво охололи до відтінку вохри…

«Е ні, — подумала Сюзанна голосом Детти Волкер. — То не вона, мала. То Полярна зоря. Та сама, яку ти роздивлялася вдома, коли сиділа в татуся на колінах».

Але їй хотілося побачити саме Стару Зорю, а ще Стару Матінку. Вона здивувалася до глибини душі, збагнувши, що сумує за світом Роланда, а потім подумала, що це не дивно. Зрештою, в тому світі її ніхто не називав чорнопикою сучкою (принаймні, поки що), в тому світі вона знайшла чоловіка, якого покохала… і добрих друзів. Від думки про них їй мимоволі схотілося плакати, тож вона обійняла Джейка й притисла його до себе. Хлопчик трохи опустив повіки й, усміхаючись, дав себе обійняти. Десь віддалік неприємно, але стерпно навіть без набоїв у вухах, стогнав і бурмотів тонкохід.

Коли зі скляного замку зникли останні жовті смуги світла, вони посідали на смузі для пішоходів, а Роланд повернувся до багаття. Там наробив м’ясних згортків і роздав їжу по колу. Їли всі мовчки. Сюзанна помітила, що Роланд узагалі майже не торкався їжі. Коли вечерю було закінчено, по небу й скляних стінах замка вже розсипався Чумацький Шлях. Зірки у склі горіли, як болотні вогні в стоячій воді.

Першим порушив мовчанку Едді.

— Тебе ніхто не силує. Ми тобі вибачаємо. Чи звільняємо від цього. Чи що там в біса треба, аби ти більше не сидів з такою сумною фізією.

Роланд пустив його слова повз вуха. Він пив з бурдюка, притримуючи його ліктем, наче якийсь селюк, що п’є з глечика місячне сяйво, закинувши голову назад і витріщаючись на зорі. Останній ковток він виплюнув на узбіччя.

— Доброго тобі врожаю, — сказав Едді. Він не всміхався.

Роланд не відповів, тільки зблід, наче привида побачив. Чи почув.

Стрілець повернувся до Джейка, і той відповів йому серйозним поглядом.

— Випробування на мужність я пройшов у чотирнадцять років, наймолодшим з усього свого ка-тету — класу по-вашому. Либонь, ніхто, крім мене, не проходив це випробування так рано. Я вже трохи розповідав про це тобі, Джейку. Пам’ятаєш?

«Ти всім нам потроху розповідав», — хотіла було сказати Сюзанна, але стрималася й поглядом попередила Едді, щоб він теж не розтуляв рота. Тоді Роланд був не при собі, він боровся з божевіллям — Джейк у його голові був мертвий та живий водночас.

— Коли ми гналися за Волтером? — спитав Джейк. — Після придорожньої станції, але до того, як я… був змушений упасти?

— Так.

— Трохи пам’ятаю, але мало. Наче сон.

Роланд кивнув.

— Тоді слухайте. Тепер, Джейку, я можу розповісти тобі більше, бо ти вже подорослішав. Та й усі ми, здається, теж.

І вдруге Сюзанна слухала розповідь Роланда, ловлячи кожне його слово. Розповідь про те, як у дитинстві він випадково у покоях матері натрапив на Мартена, радника свого батька (а власне, придворного чаклуна). Хоча, звісно, все це було не випадково. Якби Мартен не прочинив двері й не запросив його всередину, хлопчик пройшов би повз них, не зупиняючись. Мартен сказав Роландові, що мати хоче його бачити. Вона сиділа в своєму кріслі з низькою спинкою, і йому вистачило одного погляду на неї, пригнічену, з сумною усмішкою й опущеним додолу поглядом, щоб зрозуміти: син був останньою людиною, яку воліла б бачити тієї миті Ґабріела Дескейн.

Решту йому розповіли рум’янець на її щоках і червоний слід від поцілунку на шиї.

Так Мартен змусив його завчасу пройти випробування. Зброя, яку обрав Роланд (то був сокіл Давид), виявилася несподіванкою для його вчителя Корта, тож малий зміг його подолати, забрати в нього палицю… і нажити собі довічного ворога в особі чаклуна Мартена.

Весь побитий, майже в комі, з набряклим лицем, більше схожим на дитячу гоблінську маску, Корт спромігся дати новоспеченому стрільцеві пораду: триматися наразі якнайдалі від Мартена.

— Він сказав: хай історія нашого бою обросте легендами, — розповідав стрілець Едді, Сюзанні й Джейкові. — Радив почекати, доки на обличчі моєї тіні відросте борода, і тоді моя тінь почне являтися Мартенові у снах.

— І що, ти скористався його порадою? — спитала Сюзанна.

— Я не мав такої нагоди, — обличчя Роланда скривилося в болісній посмішці. — Я збирався всерйоз її обміркувати, але не встиг, бо все… змінилося.

— Отак завжди, правда? — спитав Едді.

— Я поховав свого сокола, свою першу в житті й, мабуть, найкращу зброю. А потім (про це я тобі точно раніше не розказував, Джейку) пішов до кварталу червоних ліхтарів. Літо того року видалося спекотне, з громом, блискавками і градом. І от у кімнаті одного борделю, де зазвичай гуляв Корт, я вперше переспав з жінкою.

Він замислено тицьнув гілкою в багаття, потім збагнув, що підсвідомо зробив символічний жест, і, криво посміхаючись, викинув палицю геть. Вона впала біля колеса покинутого «додж-аспена» і згасла.

— Це було приємно. Займатися сексом було приємно. Звісно, не настільки чудово, як ми з друзями це собі уявляли й пошепки обговорювали, але все одно…

— Думаю, молоді хлопчики завжди переоцінюють задоволення від сексу за гроші, сонце, — сказала Сюзанна.

— Я заснув під п’яні співи, гру на піаніно й стукіт граду за вікном. А вранці прокинувся від… ну… скажімо так, я прокинувся так, як ніколи не сподівався прокинутися в подібному місці.

Джейк підкинув у багаття дров, і язики полум’я миттю здійнялися догори, відкидаючи спалахи на Роландові щоки. Світло стерло глибокі тіні, що залягли в нього під бровами і нижньою губою. І слухаючи його, Сюзанна збагнула, що внутрішнім зором бачить усе, що відбувалося того ранку, який, напевно, був просякнутий пахощами мокрої бруківки і літнього повітря, підсолодженого дощем, все, що сталося в шльондриному ліжку над шинком у нижніх районах міста Ґілеаду, барони Нового Ханаану, клаптика землі, загубленого в західних краях Серединного світу.