Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Страница 28

— Цікаво, а є щось таке, чого ти не знаєш? — спитав він, повернувшись до стрільця.

— Так. Я багато чого не знаю.

— А як же Юк? — спитав Джейк.

— Думаю, з Юком все буде добре, — сказав Роланд. — Ходімо, до темряви треба пройти кілька миль.

Схоже, бурмотіння тонкоходу геть не турбувало Юка, проте він намагався ні на крок не відходити від Джейка Чемберза, недовірливо зиркаючи на автомобілі, що загачували проїзд на схід автостради 70. Втім, Сюзанна бачила, що ці машини не повністю перекривали трасу. Поступово центр міста залишався позаду і автомобільний затор зменшувався. Та навіть у тих місцях, де скупчення машин було значним, хтось повідтягував нерухомі тачки вбік. Багато їх перетягли на резервну смугу, яка в межах міста являла собою бетонний розділювач, а за його межами поросла травою.

«А тут хтось добряче попрацював з евакуатором», — подумала Сюзанна, і ця думка звеселила їй душу. Поки лютувала епідемія, нікому б і на думку не спало розчищати шлях посеред автостради. Якщо ж хтось зробив це по її закінченні… якщо на той час ще хтось залишився серед живих, то це означало, що чума забрала не всіх людей у місті. І ті некрологи щільним текстом зовсім не означали кінець усьому.

Подекуди в автомобілях виднілися трупи, але ці теж були висхлі, як і ті, що лежали біля підніжжя вокзальних сходів. Мумії, пристебнуті пасами безпеки. Але здебільшого машини стояли порожні. Сюзанна збагнула, що водії й пасажири, що потрапили у затор, мабуть, далі пішли пішки, намагаючись будь-що вибратися з зони епідемії, але напевно, то була не єдина причина, що змусила їх вилізти з-за керма.

Сюзанна чудово розуміла: в разі, якби вона сама відчула симптоми фатальної хвороби, то жодна сила в світі, окрім залізного ланцюга, не втримала б її за кермом. Якщо вже помирати, то ближче до Бога, просто неба, на свіжому повітрі. Найкраще — на пагорбі, десь на підвищенні, в крайньому разі на пшеничному полі. Все, що завгодно, аби тільки не задихатися від кашлю, вдихаючи пахощі освіжувача повітря, що метляється на дзеркалі заднього огляду.

Водночас Сюзанна відчувала, що вони ще надибають безліч мертвих людей, які рятувалися втечею. Але не зараз. Бо існував тонкохід. Вони з супутниками неухильно наближалися до нього, і той момент, коли вони потрапили в його поле, був дуже відчутний. Її тіло пробрав колючий дрож, викликаючи бажання підтягнути під себе вкорочені ноги. Навіть візок на мить спинився. Жінка озирнулася й побачила, що Роланд, Едді та Джейк тримаються за животи й кривляться. У них усіх був такий вигляд, наче їм водночас скрутило шлунки. Потім Едді й Роланд випросталися. Джейк нахилився погладити Юка, бо той занепокоєно спостерігав за господарем.

— Хлопці, з вами там все гаразд? — спитала Сюзанна голосом Детти Волкер — напівбурчливо, напівжартома. Цей голос просто мимоволі вирвався назовні.

— Еге ж, — відповів Джейк. — Та мені все одно наче бульбашка в горлі застрягла, — розмовляючи з нею, він тривожно поглядав на тонкохід. Тепер срібляста порожнеча оточувала їх зусібіч, неначе цілий світ перетворився на Норфолкські болота перед світанком. Дерева, що росли неподалік, витикалися зі срібної поверхні, відкидаючи викривлені відображення, які весь час рухалися, ні на мить не застигаючи й не залишаючись у фокусі. Трохи віддалік Сюзанна бачила вежу елеватора, і вежа наче пливла в повітрі. На її бічній стіні рожевими літерами, які за нормальних умов освітлення могли бути червоними, було виведено два слова: ҐЕДІШ ФІДС.

— А мені здається, що в мене бульбашка в мізках, — сказав Едді. — Боже, ви тільки погляньте, як ця гидота тремтить і переливається.

— А ти досі його чуєш? — спитала Сюзанна.

— Еге. Але слабенько. Жити можна. А ти?

— Угу. Ходімо.

У Сюзанни склалося таке враження, що вона летить крізь рвані хмари в літаку з відкритою кабіною. Здавалося, вони вже пройшли багато миль крізь те бурмотливе напівпрозоре марево — не зовсім туман й не зовсім воду. Часом у ньому вимальовувалися якісь обриси (комора, трактор, рекламний щит), потім усе щезало і видно було тільки дорогу, що незмінно бігла над яскравою, проте якоюсь невиразною поверхнею.

А потім тонкохід раптово закінчився. Бурмотіння стало ледь чутним, можна було навіть без особливих наслідків витягти з вух кулі, принаймні, наразі, поки вони не дійшли до іншого краю. Знову з’явилися краєвиди…

Втім, навряд чи можна було назвати їх краєвидами, бо в Канзас і краєвидів не було. Натомість були відкриті поля й час від часу траплялися охоплені полум’ям діброви, серед яких губилися джерела й ставки. Звісно, не Великий Каньйон і не хвилі, що розбиваються об портлендський маяк, але принаймні віддалік було видно обрій, і це допомагало трохи позбутися не надто приємного враження, що вони поховані живцем. А потім знову довелося зануритися в повітряний слиз. Сюзанна подумала, що найкраще описав враження від тонкоходу Джейк, коли сказав, що це наче нарешті потрапити в сяйво міражу, який, бува, примариться десь у далечині в спекотний день на автостраді.

Та хай там як його не описуй, перебувати всередині тонкоходу було жахливо. Там було задушливо, наче тебе замкнули в чистилищі й увесь світ, крім двох смуг дороги й решток машин, що, мов остови покинутих суден, самотньо стирчали в крижаному океані, зник.

«Будь ласка, допоможи нам вибратися, — благала Сюзанна Бога, в якого більше не вірила. Раніше в неї була віра в якусь надприродну силу, проте відтоді, як вона отямилася на узбережжі Західного моря, її сприйняття невидимого світу суттєво змінилося. — Будь ласка, допоможи нам знову знайти Промінь. Допоможи врятуватися з цього мовчазного світу смерті».

Біля знаку з написом «БІҐ-СПРІНҐС 2 МИЛІ» вони потрапили в найбільшу за весь цей час ділянку відкритого простору. За їхніми спинами сідало сонце, пронизуючи променями хмари. Сонце розкидало шкарлатні скалки поверхнею тонкоходу, освітило шибки вікон і хвостові фари нерухомих машин відтінками вогню. Обабіч вдалину простиралися неозорі порожні поля. «Повна земля прийшла й пішла, — подумала Сюзанна. — Жнива теж скінчилися. Це те, що Роланд називає закриттям року». Ця думка примусила її здригнутися.

— Тут станемо табором на ніч, — сказав Роланд невдовзі по тому, як вони проминули виїзд на Біґ-Спрінґс. Вони бачили, що далеко попереду тонкохід знову заповзає на шосе, але до цього місця було ще багато миль… У східному Канзасі, як з’ясувала для себе Сюзанна, видно дуже далеко. — Хмизу можна назбирати, не підходячи надто близько до тонкоходу, і звук не надто відчуватиметься. Може, навіть вдасться спати без набоїв у вухах.

Едді й Джейк перелізли через поруччя, спустилися з насипу й назбирали на березі висхлого струмка гілляччя, не відходячи один від одного, як порадив їм Роланд. Коли вони поверталися, хмари знову поглинули сонце й на світ уже спускалися попелясті нудні сутінки.

Стрілець наробив трісок для розпалювання і склав з них щось на кшталт дерев’яного комина на аварійній смузі шосе. Тим часом Едді перейшов на середню смугу, стояв там, тримаючи руки в кишенях, і дивився на схід. Минуло кілька секунд, і до нього приєдналися Джейк та Юк.

Роланд дістав кремінь і кресало, викресав іскру до свого імпровізованого димоходу, і невдовзі на шосе вже весело тріскотіло маленьке багаття.

— Роланде! — покликав Едді. — Сьюз! Ходіть-но сюди! Погляньте на це!

Сюзанна вже почала обертати колеса, а потім Роланд, востаннє перевіривши, чи все добре з багаттям, узявся за ручки й повіз її.

— А куди дивитися? — поцікавилася жінка.

Едді показав. Спершу Сюзанна нічого не бачила, хоча на добрих три милі вперед дорогу було ідеально видно, навіть поза тим місцем, де її знову перекривав тонкохід. Потім… так, щось наче замріло. Якийсь обрис на межі, що розділяє видиме й невидиме. Звісно, якщо то був не останній промінчик світла!..

— Це будинок? — спитав Джейк. — Якщо так, то він стоїть просто на дорозі!

— Що там, Роланде? — спитав Едді. — У тебе ж найгостріший зір у цілому всесвіті.