Бронзовий чорт - Страница 56

Полковник вивільнив автомат з-під плащ-намета – звичайно, краще не стріляти, треба взяти їх живими, й вш віддав наказ: відкривати вогонь тільки в крайньому випадку.

Минуло ще хвилин п'ять-шість, тепер Карий не наважувався вмикати ліхтарик навіть під плащ-наметом. За кущами, метрів за сто від їхнього укриття, голосно тріснула гілка – невже німці?

Карий відчув, як мимоволі напружились м'язи, приготувався кинутися на ворога, наче він мусив справді вийти тільки на нього, кинувся б, як простий розшукувач, зовсім забув, що навряд чи йому доведеться зустрітися один на один з гітлерівцем, командир роти захоплення розташував їх так, що Карий опинився скраю, біля самої галявини, куди німці навряд чи сунуться, та ще за солдатами.

Звичайно, полковник міг залягти там, де хотів, однак командував тут не він, а старший лейтенант Туликов, і полковникові довелося підкоритися.

Попереду почувся шум, голосно вигукнули якусь команду німецькою, пролунала автоматна черга, строчили із шмайсера, сухо й коротко, і раптом усе затихло.

Затріщали кущі, хтось проламувався просто до них, полковник почав підводитися до кидка, та солдати, що лежали попереду, випередили його. Вони кинулися з двох боків на людину, що, важко дихаючи, бігла до галявини. Німець упав обличчям у мокре пріле листя, і один із солдатів сів йому иа спину, викрутивши руки.

– Здаюсь! – вигукнув німець, точніше, не вигукнув, прохрипів. – Капут, здаюсь…

Але не всі хотіли наслідувати його приклад – знову ліс розколола суха автоматна черга шмайсера, у відповідь застрочили з ПШШ, і відразу знову все стихло.

Карий повернув полоненого обличчям догори, увімкнув ліхтарик. Лежить, заплющивши очі чи то від різкого світла, чи то від переляку, зовсім ще зелений юнак. Нарешті закліпав очима й повторив:

– Капут…

– Тобі – капут! – не без задоволення ствердив солдат, який взяв гітлерівця. – Точно.

– Відставити! – суворо зауважив полковник. – Знаєте, як поводитися з полоненими?

– Слухаюсь, товаришу полковнику! – підтягнувся. – Але ж сам фріц каже…

– Підведіть його.

Німець йиявився невисоким і миршавим.

– Хто ти? – запитав полковник німецькою.

– Бортрадист Курт Мюллер, – виструнчився, наскільки дозволяли скримцьовані позаду руки.

– Хто твій командир?

– Гауптман Петер Шульц.

Карий хотів запитати, з яким завданням летіли й що трапилося з літаком, та розсунулися кущі й з'явився старший лейтенант Туликов. Доповів:

– Затримали п'ятьох. Одного вбито.

– Командир живий? – Здається.

– Давайте сюди.

– Тут поруч, – вказав рукото Туликов. Полковник ступив туди, та нараз зупинився і обернувся до бортрадиста.

– Ваше завдання? – запитав.

– Не знаю.

– Хто був у літаку, крім екіпажу? Десант?

– Я нічого не знаю. Я – простий солдат, і мені нічого не кажуть…

– Після посадки літака виходили в ефір?

– Так.

– Що передав?

– Завдання виконане.

– Яке завдання?

– Це знає лише командир.

– Кого висадили?

– Не знаю.

– Скільки їх було?

– Двоє.

– Їхнє завдання?

– Нам нічого не казали.

Він мав рацію: звичайно, бортрадист нічого не міг знати про операцію. Карий розсунув плечем кущі, протиснувся крізь них до невеличкої галявини, де попід деревами тирлувалися полонені.

– Хто командир? – запитав. Темна постать відділилася від інших.

– Ваше прізвище та звання?

– Гауптман Петер Шульц.

Усе сходилося, і бортрадист сказав правду.

– Ви висадили диверсантів, – мовив полковник так, наче знав усі плани гітлерівців, – кого і з якою метою?

– У наше завдання входило тільки висадити їх, – одповів гауптман. – Більше ніхто й нічого не знає.

– Хто вони: німці чи росіяни?

– Я давав присягу… – почав гауптман не дуже рішуче. – І полонений не мусить…

– Ви приземлилися на чужій території із шпигунсько-диверсійною метою, – жорстко обірвав його Карий. – А за законами військового часу з шпигунами…

– Ми не шпигуни – екіпаж літака виконував завдання командування.

– Це ще треба довести.

– Усе одно, кінець один, – безнадійно махнув рукою гауптман, – розстріл.

Від групи полонених відділився невисокий, худорлявий чоловік. Назвався:

– Штурман Арвід Гейдеман. Ми справді не диверсанти, тут тільки екіпаж літака, два стрілки та бортрадист. Другий пілот вбитий. Я скажу все, і ти, Петере, – обернувся до гауптмана, – неправий. Для нас усе скінчено, присягу давали фюрерові, а Гітлеру кінець. Капут нашому фюреру… – додав російською, – так, Гітлеру капут, і ми мусимо розповісти все.

– Що? – запитав полковник.

– Диверсанти виїхали з літака на мотоциклі. Спеціальним трапом. Чоловік і жінка. Ніхто не знає, як називаються. Але мають якесь дуже важливе завдання. Ходили чутки: їх готував сам Скорцені, ви знаєте, хто такий Скорцені?

– Так.

– І ще казали: про що операцію відомо самому фюрерові. Ми, правда, не віримо, але все можливе.

– Самому Гітлерові? – засумнівався Карий,

– Так казали.

– Маршрут? – запитав полковник. – Куди подалися диверсанти?

– Дорогою на Сарни.

– Їхні прикмети?

– Чоловік у формі вашого майора. Середнього росту, чорнявий, у такому ж плащі, як і ви. Жінка – молодший лейтенант. Вродлива. Їдуть на російському мотоциклі, певно, трофейному…

Полковник підвів руку, й Туликов підійшов до нього.

– Рацію, – наказав Карий, – негайно сюди. Старший лейтенант кивнув на темну постать трохи оддалік.

– Готова.

Полковник владним жестом зупинив штурмана, бо решта – дрібниці, принаймні тепер – дрібниці, і слід негайно передати наказ по рації. Апарат світився зеленим вічком, полковник схилився над ним і мовив чітко:

– Говорить третій. Повторюю, говорить третій. З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка, чоловік у формі радянського майора, жінка – молодшого лейтенанта. Чоловік середнього росту, чорнявий, жінка вродлива. Негайно всім групам перехоплення вжити заходів до затримання. Повторюю… – і ще раз передав у ефір наказ. Зробив паузу й додав: – Можливі уточнення. Мій наступний вихід до ефіру хвилин через десять- дванадцять. – Круто повернувся і пішов до полонених.

«Віліс» вискочив з лісу й буквально поплив роз'їждженою дорогою. Його носило від краю до краю, Віктор крутив кермо і лаявся стиха. На невеличкому бугрі машина мало не зупинилася, і довелося включити передній міст. Тепер повзли баюристою, глинистою дорогою поміж полями, вже всіяними озиминою, із швидкістю кілометрів двадцять а'ять – тридцять на годину. Й Віктор молив бога, аби не зупинитися, – тоді на такому глевкому, грунті загрузли б остаточно, не допоможе й передній міст.

Почало розвиднюватися, хмари пливли низько, та дощ ущух ще вночі, години дві тому. Толкунов дістав з-під заднього сидіння термос, покалатав і, з'ясувавши, що повний, схвально поплескав Віктора по плечу.

– З тобою не пропадеш, – сказав, – і що б ми робили без тебе?

У Віктора від похвали порожевіли вуха, пояснив:

– Гарячий чай і солодкий. Візьміть кварту – там, у кошику.

Машину кинуло, й Толкунов сказав щось несхвальне на адресу людей, які можуть миритися з такими дорогами та все ж примудрився налити півкварти чаю і подав Бобрьонкові.

– Давай, майоре, зігрій душу, – порадив. – Бо жизня в нас – як ця дорога: роз'їжджена й баюриста, і не знаєш, де закінчиться.

Бобрьонок не відмовився, та й який би дурень відмовився зараз від гарячого чаю? Ковтнув, обпалюючи губи, й передав кварту Толкунову. Так і пили по черзі, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Допили, й Толкунов налив ще, запропонував Вікторові, але той лише покрутив головою – йому не вистачало тільки чаю: і так ледь вправлявся з машиною.

«Віліс» кидало, Віктор стиха лаявся, і Толкунов заспокійливо погладив його по плечу – був упевнений, що виїдуть, не по таких дорогах їздили…