Бронзовий чорт - Страница 53

– Багато на себе береш, – засміялася Сулова. – Я викручусь і там, де ти буль-буль…

– Я тобі дам буль-буль… – насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилося всього півгодини льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї: сидить спокійно хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков'я. Певно, на неї можна покла стися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Пору з «Арадо» розірвалися зенітні снаряди – літак кинулс вбік. Пілот зреагував на це одразу ж – почав набирать висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

– Опустіть жалюзі на вікнах! – наказав бортрадист. – І без паніки…

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу. Але нараз «Арадо» здригнувся, Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову несподівано змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, «Арадо» взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин в салоні з'явився командир.

– Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, – повідомив. – До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому,

– Де? – затурбувався Іполитов.

– Кілометрів за сімдесят на північний схід.

– А там що?

– Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

– Ви гарантуєте посадку? Командир посміхнувся:

– Гадаєте, мені хочеться помирати? Іполитов подумав кілька секунд.

– Валяйте, – погодився, – може, це й на краще.

– Навряд чи, – заперечив командир, – там нас зустрічатимуть вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. – Він повернувся і пішов до кабіни: через кілька хвилин літак мусив іти на посадку.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники? Чи не здалися чекістам агенти, закинуті в радянський тил для підготовки посадки?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає, ні свої, ні чужі – тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений.

А «Арадо» вже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, і Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай, боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі. Побіг, підстрибуючи на вибоях, нараз, почувся удар, Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати: оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв, і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.

Скочив на ноги й побачив у дверях пілотської кабіни Командира «Арадо».

– Що сталося? – запитав. Той лише махнув рукою.

– Вдарилися крилом об дерево, – повідомив, – можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось,

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий, і зараз..,

– Накажіть відкинути трап! – мовив владно, Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, вистрибнув на землю.

– Ми не маємо права зволікати, – кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги.

Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули з літака. Іполитов визирнув у люк: льотчики метушилися біля крила.

– Що там у вас? – запитав голосно,

– Відірвало мотор, злетіти ніяк не зможемо, – відгукнувся командир.

– Нічого, проб'єтесь через лінію фронту пішки, – безжурно порадив Іполитов, – а зараз давайте трап.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Суловій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу, Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, і Іполитов рушив до найближчої ґрунтової дороги, що через кілька кілометрів з'єднувалася з шосе.

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалився і ущух. Хвилини тягнулися повільно: п'ять, сім. Тиша, й тільки сосни шумлять над головою. Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч, і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію? Запитань виникало багато, однак ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

– Слухай мене уважно, майоре, – почув трохи схвильований голос полковника, – невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного з колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од вас. Зараз я зв'яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групу перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п'ять кілометрів од Квасова. Зрозуміло?

– Слухаюсь, товаришу полковник!

– Виконуйте.

– Що? – запитав Толкунов, який нетерпеливився поряд.

На пояснення не було часу, і Бобрьонок лише потягнув капітана за собою.

– На тринадцяте шосе, – тільки й мовив, – треба швидше перекрити шосе. – Лейтенанте, – підкликав командира взводу, – зв'яжіться із штабом, одержите вказівки від них, літака вже не буде.

Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у «вілісі» на них чекав Віктор.

Мотоцикл кидало на вибоях, і він натужно ревів, долаючи їх. Нарешті вискочив на ґрунтову дорогу метрів за триста від поля, де стояв пошкоджений «Арадо», мотор зревів ще раз, певно, Іполитов дав газ, долаючи останню перешкоду, – звук почав затихати, скоро перетворився на джмелине дзижчання й зовсім затих.

Командир літака наказав бортрадистові:

– Курте, передай на базу. Завдання виконали, пасажирів висадили благополучно. Літак пошкоджений, злетіти не можемо. Ніхто з екіпажу не постраждав, прийняли рішення лісами пробиватися через лінію фронту.

– Слухаюсь, гер гауптман. – Радист пішов передавати шифровку, а гауптман легко піднявся слідом за ним драбиною до літака, розстелив на якомусь ящику карту. Присвітив ліхтариком і покликав штурмана.

– Як гадаєш, Арвіде, – запитав, провівши пальцем по карті вздовж тонкої лінії шосе, – пробиватимемось тут чи лісами, в обхід Бреста?

– Уздовж шосе легше, – роздумливо відповів штурман, – але й небезпечніше. Зона обабіч шосе контролюеться військовими патрулями, та й взагалі значно більше шансів наштовхнутися на якусь іншу частину чи окремих солдатів. Для нас це смерть: з боями пробиватися навряд чи зможемо. На шістьох два автомати, а пістолети – так, полякати…

Командир наморщив чоло.

– Згоден. Єдиний порятунок – потаємність. Росіяни напевно засікли наш літак, не могли не засікти, їхні пошукові групи вже вирушили й скоро будуть тут. Підемо оцими лісами, – провів олівцем лінію на карті, – й не гаятимемо часу. З собою взяти тільки зброю і продовольство.