Бронзовий чорт - Страница 52

Обід подали через півгодини в солдатських казанках. Бобрьонок виділив із свого фонду дві банки консервів, овочі дістали ще вчора в Квасові – обід вийшов пристойний.

Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.

– Товариші офіцери, – мовив радісно й урочисто, і всі підтягнулися, як і належить при такому звертанні, – майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов'язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. – Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і прикрутив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: – Я вважаю, що нагорода заслужена. Хай вам щастить, хлопці. Щоб ці ордени не були останніми.

– З цієї нагоди треба було б перед обідом… – досить прозоро натякнув саперний капітан, проте Карий заперечив категорично:

– Ні, товариші. Спіймаєте диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум усім нам сьогодні, особливо потрібний.

Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив орден, заздрісно прицмокнув язиком – їм, технарям, мовляв, таке не світить.

А Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина – лежить собі на другій поличці вагона, колеса виграють нескінченну пісню, дивиться своїми дивовижними очима у вікно, і в них віддзеркалюються краєвиди, що пропливають повз поїзд, бо, здається, поїзд стоїть, а все миготить навколо.

Схаменувся і мовив зовсім просто:

– Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов'язують нас.

Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник одразу заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:

– Є повідомлення нашої людини з «Цепеліну». Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме сьогодні він і прибуде. Акцію заплановано Головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман – брелок для ключів: такий собі бронзовий чорт. Ви тут гляньте: якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду як самих себе!

Бобрьонок лише козирнув у відповідь. «Додж» Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після обіду можна було й відпочити – майор простягнувся на брезенті, де перед цим дрімав Карий. Та не спалося. Лежав і дивився па верхівки сосен і білі хмари, що бігли небом, – безконечні сосни, безконечні хмари, безконечне небо й зовсім уже безконечний світ – чудовий і байдужий до дрібних людських клопотів.

Що бачили ці сосни й що побачать ще?

Невже ця мирна, вкрита лісовими квітами галявина впочі перетвориться на поле бою?

Невже зроситься кров'ю і пропахне порохом?

Бобрьонок рішуче підвівся. Геть сентиментальні думки! Аби пережили що ніч люди, його люди, одягнуті в форму хлопці, які пильнують, щоб жоден ворожий агент не розклював по їхній землі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього з заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів сиділи Олексюк з радистом. Ті, побачивши майора, підвелись. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

– Ну як?

Олексюк зрозумів його одразу.

– Усе, як і домовлялися, громадянине майор! – Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості – він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукае сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинника вже наближалися до другої ночі.

За п'ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно висвічуючи шлях ворожому літакові.

«Арадо» стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова й Сулову проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, вони перекидалися якимись незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, проте не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, але її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудндою церемонією проводів ї повернутися до своїх буденних справ.

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти, відчуваючи приємність від поступового сп'яніння, і заснути, щоб не бачити, не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступав з ноги на ногу: вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина, справді вродлива, і він був з нею всього один раз – не встигла набриднути. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки, самими губами лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера, – той знає, коли і що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований – знайомий мусить показати кого, Краусса, роль у найвигіднішому світлі. Нарешті командир літака підійшов до Краусса, – Час, штурмбанфюрере, – мовив коротко. Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник всередині. Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, і «Арадо» почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до «опель-адмірала», що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався До «кадета», що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився – приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відбував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, Вів поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової,

– Для чого напарфумилася? – запитав сердито.

– Е-е… – махнула рукою. – Трохи на прощання. Через годину видихнуться.

– Справді, видихнуться, – погодився Іполитов і трохи заспокоївся. – Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого – я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко – так чи ні, згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька. Зрозуміла?