Бронзовий чорт - Страница 47

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

– Коли планується виліт?

– Казали, днів через три. Можливо, раніше.

– Спасибі, друже, – подякував Марков Сидоренку. – Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що дов'язане з «Арадо», дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала. І все ж…

Марков подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке. Той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчивши розмову, втупився в Маркова допитливими очима.

– Щось трапилося? – запитав.

Марков користувався в школі авторитетом, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

– Можливо, я помиляюсь, – почав обережно, – але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

– Чим? – зацікавлено витягнув голову Кранке.

– Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом значно побільшало випадків провалу агентів, а мало не половина одразу здавалася радянській контррозвідці. І якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.

Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:

– Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?

– Курсанта Підгорного.

– Чому?

– Надійний і вчиться добре.

Кранке посовався на стільці.

– Добре, – погодився, – нехай готують вашого Підгорного. – Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження, – Дякую вам, Марков, за пильність, – сильно потиснув йому руку, – прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.

Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям добре виконаного обов'язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про «Арадо» й готуватиметься прийняти його. По-друге: цей Бакуменко – справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка: підставити ніжку навіть товаришеві – для нього саме задоволення.

Наказав покликати до себе Підгорного. Той з'явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері й обняв Підгорного за плечі.

– Завтра, – мовив швидко, – завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам'ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник Смершу. Передаси йому – від Сивого. Він повинен негайно зв'язати тєбе з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак «Арадо-332», обладнаний додатковими шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.

Підгорний беззвучно ворушив губами, запам'ятовуючи,

– На жаль, це все… – повторив автоматично.

– Йди, Борисе, – легесенько підштовхнув його до дверей Марков. – Можливо, більше не побачимось.

Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала- агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнені у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки: мовляв, усе пам'ятає й усе виконає.

Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, і вони полізли в літак. Зарев'іли мотори, і «юнкерс» піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо – ніщо не віщувало поганого, і Марков повернувся додому в доброму настрої.

Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, – відразу за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці, садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.

Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку.

Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось. Крокував доріжкою обережно, дивлячись на скляні двері ґанку й чорну кнопку дзвінка поруч.

Натиснув на кнопку обережно, але дзвінка не почув, натиснув сильніше…

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся на дзвінок, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко – лише тоді Юрко постукав.

– Хто? – почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. – Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, не зачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього – вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але все ж не рушала з місця, певно боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого.

А може, й справді все це їй привиділося?

Але Юрко стояв зовсім реальний, у пом'ятому дешевому бавовняному піджаку й не зовсім свіжій, картатій, розстебнутій на грудях сорочці.

– Ти? – запитала Катря, примара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

– Я.

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася, лише майнули голі коліна, припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через силу дівчина відірвалася од нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати й для чогось обійшла навколо, лише тоді сіла навпроти й запитала:

– Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

– Я ж казав…

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

– І як?.. Тобі щось загрожує? Юнак енергійно похитав головою.

– Маю справжні документи, й все гаразд.

– А як з Мухою?

Юрко розповів усе, що сталося після того, як він пішов од Сороки.

Катря слухала, нахиливши голову, нерухома, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі жили, мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

– А тепер як?

– Піду до армії.

Засмутилася, але лише на мить: ішла війна, і всі чоловіки воювали, – хіба ж може Юрко відсиджуватися за чужими спинами?

Але все ж сказала, щоб заспокоїти його, точніше, не його, а себе:

– Війна скоро скінчиться, і повернешся.

– Повернусь, – пообіцяв він зовсім серйозно, бо справді не уявляв, що може загинути, коли на світі існує Катря – дівчина, котра створена лише для нього, вона ж також не зможе жити одна, а коли на землі все так улаштоване, то мусить же бути й вища справедливість, і вони повернуться одне до одного.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір його сорочки. Це повернуло її до дійсності.