Бранцi мороку - Страница 40

— Паскуда... чортова курва. Я тут мокну, а тобі хоч би що. Ніколи про мене не думаєш, егоїстка срана. Ти так і збираєшся маячити тут, доки я заробляю ревматизм із простатитом?! Відпусти мене! Негайно!

— Почалося, — спокійно констатувала мініатюрна брюнетка. Якби вона не була такою мокрою та блідою, то здалася б мені балериною, що вислуховує черговий комплімент свого шанувальника. — Усе, як я казала. Орест пішов ва-банк. Остання спроба. Тримайся, Аліно.

Орест. Знайоме ім’я. Це не він щойно зі мною говорив? Так, він. А, чорт... Як же я забув. Треба підвестися. І повернутися в будинок.

Пізно, дурню. Ти все зіпсував. Єдине, що ти можеш тепер — це звільнити для мене місце. Вимітайся!

Я відчув сильний поштовх у груди, а за ним другий, третій... Неначе хтось робив мені закритий масаж серця або втирав у шкіру якесь мастило... смердюче і пекуче... сірчане мастило. Моє тіло налилося важкістю, як достигле яблуко — соком, а потім раптом спорожніло. Мені здалося, що я злетів сам над собою, що я бачу згори, як б’ється у корчах Аліна, а та малявка її заспокоює, однією рукою поплескуючи по плечу, а другою — виписуючи кола над моєю головою. І наше озеро... наш ставок... його я теж бачу згори аж до дна. І там, на дні, щось є. Щось, чому там не місце. Щось таке, що виною всьому.

Машина. А в ній...

Ледве я почав усе розуміти, як у вухах пролунав оглушливий гуркіт, і тіло знову відновило свою вагу. Земля піді мною лишалася такою ж мокрою та глевкою, але мене це більше не злило. Я прохально глянув на Аліну.

— Розв’яжи мене.

— Ще не час, — відповіла мені брюнетка, хоч я звертався зовсім не до неї. Лі ж вирячилась на ту... як бо вона її назвала? — Таню із побожним захватом.

— Як тобі це вдалося?

— Ну, у жінок свої секрети, — коротко відказала та. — Але й це ще не кінець. Нічого не скінчиться, доки ми не витягнемо машину. Їх треба поховати. Усіх. Інакше він не відступиться. Тому попереду дуже багато роботи. Надзвичайно багато, я б сказала. А ти, якщо надумаєш розв’язати Михайла перш ніж я тобі дозволю, краще сама втопися в тому озері. Менше будеш мучитися.

— Зрозуміло, — сказала Лі, а я, хоч слухав уважно, нічого не зрозумів. — А що ти будеш робити?

— Те, за що ти мені платиш.

Тетяна нахилилася наді мною, і її бездонні, яскраво-сині очі заступили собою непогоже небо. Я нічого не бачив, окрім них, — ні її вуст, ні носа, ні волосся... тільки цю синяву. Вона затягувала мене, зачаровувала.

— Дивись на мене, Михайле, — знову задзвенів кришталь. — Дивися мені в очі. Ти втомився, правда ж? І дуже хочеш спати. Нічого більше не хочеш, тільки спати. Я рахуватиму до десяти. Коли закінчу, ти заснеш. Тобі треба поспати, зовсім трохи. Але прямо зараз. Ти мене чуєш? Кивни, якщо чуєш мене.

Я кивнув. Це було важко, але мені вдалося, і усвідомлення цього раптом наповнило мене гордістю.

— Так, — кришталь її голосу вже не дзвенів, він плавився, розтікаючись по всіх усюдах і набуваючи дивних форм. — Ти молодець. Маєш чим пишатися. Ти не здався йому. Не поступився остаточно. Він думав, що переміг, так, що ти вже собі не належиш, але він помилявся. Його помилка — моя перемога. Інакше я нічого не змогла б вдіяти, але ти — надзвичайний. Десь у глибині душі ти лишався справжнім. У тебе вельми сильна сутність, Михайле. Ось чому поза будинком він майже не може впливати на тебе. Хоч і намагається з усіх своїх неабияких сил. Дещо йому вдається, але менше, ніж він хотів. І значно менше, ніж йому потрібно. Тепер запам’ятай — усе, що він обіцяв тобі, було брехнею. Брехня все, що він казав тобі. Без тебе він ніхто. І саме твоя допомога мені знадобиться, щоб остаточно вигнати його. Сама, без твого бажання я не впораюся. Тому, коли я скажу тобі: «Борися» — опирайся йому з усіх сил. А я допоможу тобі. А тепер увага: починаю відлік. Дивись на це, — перед моїм носом захиталася якась блискуча срібляста цяцька на шворці. — Не відводь очей. Почнемо. Раз, два, три...

Земля піді мною висохла на рахунок «п’ять». І дощ припинився. Чи це я більше нічого не відчував? Сонце сліпило мене. Як дивно... така злива була, і знову сонце. Я чув, як важко дихає Лі — зі свистом і хрипінням, мов загнаний звір, і чув, як важко дихаю я... чи щось у мені. Я хотів сказати їй «Вибач», хотів перепросити, але не пам’ятав, за що, хоча знав: за щось дуже важливе, та мені не вдалося навіть розімкнути вуста.

— Дев’ять, десять...

Рефері, зупини бій.

Це було останнє, що я встиг подумати, перед тим як знову зануритися у небуття кольору дьогтю.

22. / Аліна / Упокоєння

Коли Михайло вимкнувся вдруге, на сеансі гіпнозу під відкритим небом, злива перетворилася на суцільний крижаний водоспад. Я сиділа біля чоловіка прямо на землі не просто мокра, а якась рідка, і подумки молилася, поклавши руку йому на плече.

Я мало що зрозуміла із тих речей, що їх Тетяна промовляла над Михасем, і її паси руками та натискання якихось певних точок на Михайловому тілі не викликали в мене особливої цікавості — у такому стані і в тих обставинах насправді мене цікавило лише те, чи знає Таня, що вона робить. А вона знала. За всіма ознаками. Тому я мовчки спостерігала за нею залитими водою очима і тамувала кашель, що вперто рвався із грудей. Проте коли з Михайлового тіла до нас заговорив Орест, причому зовсім не Михайловим голосом, втамувати крик мені не вдалося.

— Бавитеся, курви? Ну бавтеся. Тільки не думайте, що ви мене загіпнотизували. Я — не цей бовдур. Я просто хочу дати зрозуміти, з ким ви маєте справу.

І він почав розповідати. Дещо я вже знала — дізналася в підвалі від привида його покійної дружини. Але було й дещо нове. Він пояснив, як знаходив дітей, за яким принципом обирав жертву, чим приманював і що робив далі. У нього був віковий ценз — так він сказав. Віковий ценз. Усе має бути справедливо. Він промовляв до нас отим рівним, як лінійка, не забарвленим жодними емоціями голосом, неначе в якогось бездушного диктора, і від цієї механічної вимови мене пройняв такий жах, що я ледь не заскавучала. А Орест все не змовкав. Йому було що сказати, і казав він це нам не тому, що його примусила Таня чи дуже хотілося вибалакатися. Орест хотів, щоб ми боялися. Він дуже хотів нас деморалізувати, і чесно кажучи, йому це вдавалося, принаймні зі мною.

Це були діти з поганих сімей, спокійнісінько вів далі він. Або й зовсім без сім’ї. Сироти з вокзалів та підвалів. Він не грав роль санітара лісу, сам зізнався у цьому, і не мав жодної соціальної мотивації. Він її не потребував. А бездомних дітей Орест обирав тому, що знав — їх ніхто не шукатиме. Вони нікому не потрібні. Щоправда, комусь таки вдалося вловити закономірність у зникненнях бродяжок, і ці припущення все ж потрапили до кримінальної телехроніки, але вони нічого б не змінили... якби не його власна дружина. Викрадення Левка теж було поганою ідеєю, чесно зізнався Орест, але то був лише імпульс, і в результаті воно нічого не змінило...

Не знаю і знати не хочу, як виглядала я, слухаючи ці одкровення дітовбивці, але Тетянине лице ще довго буде являтися мені в нічних кошмарах. Бліде, ба навіть біле, позбавлене всіх зовнішніх емоцій, з очима, що із синіх стали чорними від жаху, і сльозами, що текли з її очей і теж здавалися чорними. Я бачила, що ця оповідь знесилює її просто на очах, куди сильніше, ніж мене, і підозрювала, що зараз у неї з цим потойбічним монстром є якийсь незримий зв’язок. Чи могла вона розірвати його за власним бажанням? Я почала сумніватися в цьому.

Та після чергової порції барвистих одкровень Таня не витримала.

— Ну все, годі, — прошипіла вона, важко дихаючи, й притулила долоню до лоба Михайла. — Тобі час забиратися з цього тіла. Для початку.

Орест презирливо захихотів.

— Дуже самовпевнено. Ти справді думаєш, що я тобі це дозволю?

— Ти забув спитати в хазяїна, — відповіла вона. І, нахилившись до обличчя мого чоловіка, прошепотіла — я почула це, незважаючи навіть на дощ: