Бранцi мороку - Страница 11

Завагітніти вдруге я так і не змогла.

Мені лишалося винуватити тільки це місто, яке я насправді ніколи не любила, хоч і народилася тут. Намагалася любити, але без особливого успіху. Занадто велике, занадто шумне, занадто цинічне, самозакохане й жорстоке. Мені було незатишно тут, не дивлячись навіть на мої пристойні гонорари і квартиру в тихому місці на Чоколовці. Роки не приносили полегшення. Після трагедії нелюбов до мегаполісу переросла в справжню ненависть. Хіба я зможу хоч колись забути, що все це трапилося тут? Місто назавжди буде асоціюватися зі Смертю, і, можливо, саме тому я не можу народити Життя, залишаючись у ньому. Все це було надто складно й болюче, і розмірковувати над подібним не хотілося. Хотілося лише врятуватися втечею і спробувати розпочати все спочатку.

І ось нарешті це стало можливим. Хай як егоістично це прозвучить, але якась моя часточка раділа, що Михайло втратив роботу — адже тепер його, так само, як і мене, тут більше ніщо не тримало. Чесно кажучи, я вже давно заробляла більш ніж достатньо, щоб забезпечити пристойне життя нам обом. Михайло ж працював, щоб мати можливість займатися улюбленою справою, але в останній рік стараннями Остапа робота для нього почала перетворюватись на ненависну рутину. Я помічала це в очах чоловіка кожного дня і розуміла, що довго це не триватиме і врешті-решт хтось із них має піти. Звичайно, це був Михайло... Та він ніколи не міг довго сидіти без діла і от тепер захопився будиночком, з головою пірнув у цей ремонт. Я дуже тішилася, адже всередині мене ще жило сподівання, що саме там, якнайдалі від міського сморіду, бетонного тиску та пазурів людського натовпу може статися диво.

Адже дива бувають.

7. / Михайло / Ремонтні роботи

Після обіду десятого дня від початку облаштування нашого нового помешкання я лежав у старій скрипливій розкладачці, котру знайшов у підвалі й ось тепер розклав на балконі, і мляво спостерігав за мерехтінням чорних плям на червоному кіноекрані моїх зімкнених повік. Тиша, до якої вже почав звикати й котра лише інколи порушувалася рипінням м’язистих стовбурів дерев та ледь чутним перестуком далекої електрички, пестила вуха, а розслаблене обличчя ніжилося у сонячних променях. Це був заслужений відпочинок — я щойно повністю закінчив фарбувати стіни першого поверху. Майбутній кабінет моєї творчої дружини тепер набув ніжного золотаво-рожевого відтінку сонця, що сходить, кухня стала блідо-трав’янистою, зала імені футбольного поля — небесно-блакитною, від чого здавалася ще більшою, ну а вітальню я забарвив більш офіційним теплим вохристим, під колір лакованих сходів. Ніколи не терпів одноманітності. Таким чином, усі стіни всередині будинку нині були приведені до ладу — з другим поверхом я покінчив ще три дні тому. Лишалося фарбування підлоги й дрібний ремонт деінде. Ну й навести лад у підвалі, а також у гаражі, в якому дивовижним чином зберігся увесь інструмент, від чого на згадку відразу прийшла «Марія Селеста». Невже попередній хазяїн отак спокійно залишив тут увесь свій скарб? Чому нічого не розікрали? Це було вище мого розуміння, і я й не став марно ламати голову, бо дійсно нічого не міг знати про тих, хто жив тут раніше. Коли отримуєш за смішні гроші цегляний будинок з гаражем і озером на ділянці, зайва цікавість швидко поступається місцем почуттю власності. Так чи інакше, тепер усе, що на цій ділянці, належить мені, а я вже якось дам цьому раду.

З першого дня свого перебування тут, окрім власне ремонту, я займався також вивченням околиць і їх мешканців. Той дрібний хуторець, у якому мешкали наші найближчі сусіди, мав просту назву Зелений і причаївся на відкритій лісовій галявині, розділеній навпіл вузьким шляхом, що біг аж до нашого будинку. За хуторцем асфальт закінчувався, але шлях сам по собі був досить непоганим, тому попередній хазяїн, схоже, вирішив не морочити собі голову асфальтуванням, і лише останні метрів двісті засипав гравієм. Мене це теж цілком влаштовувало.

У самому хуторці не було нічого особливо цікавого, окрім малесенької крамнички з мізером товарів і дивної бабці, що, напевно, жила в останній хатині. Ця бабця завжди стояла на узбіччі й чомусь плювала услід моїй машині кожного разу, як я проїздив повз неї. Не те щоб прагнула влучити — просто висловлювала таким чином своє незадоволення чимось. Я не надто довго розмірковував над цим феноменом, вирішивши зрештою, що стару просто дратує мій засіб пересування. Чи відчувала вона те саме до інших автомобілів, я не знав, бо жодна машина мені тут досі не траплялася. А може, справа була у моїх київських номерах. Так чи інакше, непривітною аборигенкою я не дуже переймався, просто прийнявши це як факт.

За три кілометри від хутору Зеленого шосе перекреслював залізничний переїзд, там же неподалік була маленька станція. А ще за сім кеме — мальовниче містечко під назвою Кардашів, куди й доводилося їздити за продуктами та в будь-яких серйозних справах. Уперше я навідався туди, щоб домовитися про поновлення газопостачання до будинку. Портрет Шевченка на моїй бонусній банкноті так добре вплинув на самосвідомість потрібної мені жіночки у відповідній установі, що проблеми з відсутністю начальства, обідньою перервою та пошуком списків споживачів вирішилися ще в зародку. Мене увімкнули швидше, ніж я мав нахабство сподіватися. А коли виявилося, що у Кардашеві цілком пристойна мережа магазинів, які хоч і не називалися гонорово супер-пупер-гіпер-маркетами, та все ж могли запропонувати досить широкий асортимент товарів — від різноманітних харчів до одягу, взуття і навіть книг — я зрозумів, що навідуватися сюди ми з Лі будемо щонайменше раз на тиждень — моя дружина дуже любила блукати крамницями і не обов’язково щось купляти, а, як мовиться в анекдоті, їй подобався сам процес. Вже на виїзді з Кардашева я побачив на узбіччі відра з різноманітною городиною і, поміркувавши трохи, завантажив «рено» картоплею, морквою, цибулею та буряками. Не виключено, міркував я собі, що все це росте й на хуторі, навіть напевно росте, і, можливо, хуторяни також приторговують овочами, але мені чомусь важко було уявити бабку-плювальницю, що з радісним усміхом відсипає мені в лантух картоплю. Тішачись власною завбачливістю і милуючись зеленим морем дерев, у якому тонув Кардашів, я повільно їхав абсолютно порожнім шосе, переповнений різними теплими відчуттями, схожими на дотик до щоки хутряної рукавички. Я повертався додому і чи не вперше в житті так гостро і чітко відчував, що це таке — власний дім. Благословенна будь, Лі, за цю твою ідею-фікс.

Отже, на даний момент більшу частину відновлювальних робіт було завершено, і, скажу без зайвої сором’язливості, завершено на досить пристойному рівні. Хоча подякувати за це варто було б і попереднім хазяям, котрі звели дім на совість. Треба ще поморочитись із водопроводом, бо кілька застійних років не пішли на користь трубам, але загалом можна визнати, що наше нове сімейне гніздечко далося малою кров’ю. Не розплющуючи повік, я навіть відсалютував у небо заслуженою пляшкою пива і з насолодою хильнув. Усе просто чудово.

«...От тільки та бісова кримінальна хроніка, — подумалося тривожне. — Треба ж було їй натрапити на цю нудотну передачу... Швидко працюють, як для провінційних вилупків... Та ми ж знаємо, що вони можуть хоч кілька років псувати від напруження повітря й нічого не знайдуть... Бо коли вкладаєш душу, жоден зовнішній чинник не стане на заваді.

...А вона не здогадається?»

Від здивування я розплющив очі й навіть сів на своїй розкладачці, від чого та по-старечому закректала. Що за чорт? Що це за думка така?

«...Не здогадається, — долетіло навздогін, як луна. — Не зможе... Та й із чого б це... Ми ж щасливі»

Чортівня якась. Чому я подумав це? Що воно має значити?

Кілька хвилин я прислухався до тиші, очікуючи, чи не з’явиться у моїй голові ще щось цікаве. (Господи, яка ідіотська фраза!). Але більше нічого такого не дочекався. Прокрутив ще раз зміст тієї дивної думки — якась абсолютна маячня. Не пригадую, коли востаннє я дивився щось кримінальне по телевізору — терпіти не можу засмічувати свій вільний час тим, чого вистачає й поза екраном. І хто така «вона»?